Читати книгу - "Відьомські двері"

ще не зовсім готові. Я ввела чорнило під шкіру, а твій піт намалює решту. Так, твій піт і твої думки намалюють майбутнє, — вона вишкірилася беззубим ротом. — Наступної суботи, увечері — можеш так і оголосити: «Розкриття Таємниці! Приходьте подивитися, як Людина-картинка явить світові таємничу картину!» Таким чином ти можеш заробляти гроші — продавати квитки на Розкриття Таємниці, наче у якусь картинну галерею. Скажи їм, що на тобі є картинка, якої навіть ти ніколи не бачив, якої взагалі ніхто не бачив. Такої незвичайної картинки досі ще не існувало. Вона майже жива. І вона провіщає Майбутнє. Битимуть барабани, сурмитимуть труби. А тоді ти вийдеш до них і здійсниш Велике Розкриття.

— Це чудова думка, — сказав він.

— Але покажи їм лише малюнок на грудях, — застерегла вона. — Його першим. Малюнок на спині мусиш тримати під ганчіркою ще тиждень. Зрозумів?

— Скільки я вам винен?

— Ніскільки, — сказала вона. — Якщо ти носитимеш на собі ці картинки, моя втіха стане мені платнею. Я сидітиму тут наступні два тижні й думатиму про те, які мої картинки дотепні, бо вони завжди пасують кожному їхньому власнику і його внутрішньому світу. А тепер іди з цієї халабуди і ніколи сюди не повертайся. Прощавай.

— Агов! Велике Розкриття!

Вивіска із червоними літерами хиталася від нічного вітру.

НЕ ЯКАСЬ ТАМ ЗВИЧАЙНА

ТАТУЙОВАНА ЛЮДИНА!

ЦЯ ЛЮДИНА — КАРТИНКА!

МІКЕЛАНДЖЕЛО — ЙОМУ НЕ РІВНЯ!

СЬОГОДНІ! ВХІД 10 ЦЕНТІВ!

І от година настала. Суботнім вечором зібрався схвильований натовп, тупцюючи ногами на гарячій тирсі.

— Через хвилину… — хазяїн тицьнув своїм картонним гучномовцем, — у наметі, прямо за моєю спиною, ми покажемо Таємничий Портрет на грудях Людини-картинки! Наступної суботи, в цей самий час і на цьому самому місці, ми покажемо малюнок на спині Людини-картинки! Приходьте і приводьте друзів!

Безладно загриміли барабани.

Містер Вільям Філіппус Фелпс зірвався і зник; юрба посунула у намет і, потрапивши всередину, побачила, що він уже заліз на поміст. Оркестр видував зі своїх інструментів якусь джигу.

Він пошукав очима дружину і побачив її. Вона стояла, загублена в натовпі, ніби чужа, ніби прийшла подивитися на якогось виродка, із презирливою цікавістю на обличчі. Врешті-решт, він був її чоловіком, а сьогодні збирався показати те, що вона про нього не знала. Цього вечора він стояв посередині гамірного всесвіту, ярмаркового моря, і це сповнювало його відчуттям страшенної гордості, сили і тепла. Навіть інші виродки: Скелет, Хлопчик-тюлень, Йог, Чарівник, Повітряна Куля — усі вони, розкидані поміж натовпу, були лише глядачами.

— Леді та джентльмени, настала велика мить!

Загриміли фанфари, загула під ударами паличок волова шкіра на барабанах.

Містер Вільям Філіппус Фелпс скинув свою накидку на землю. Динозаври, тролі, напівжінки-напівзмії корчилися і звивалися на його шкірі в яскравих променях світла.

Натовп ошелешено видихнув. І справді, ніколи ще не бачили їхні очі таких татуювань! Здавалося, що очі потвор звужувалися, блимали й горіли червоним і блакитним вогнем. Від рожевих троянд на його пальцях наче йшов солодкий аромат. Тиранозавр витягся вгору на всю довжину його ноги, і звук мідної сурми нагадував рев, що виривався з червоної горлянки доісторичного чудовиська. Містер Вільям Філіппус Фелпс був музеєм, що зненацька ожив. В електрично-блакитному морі плавали риби. Під жовтими сонцями мерехтіли фонтани. Посеред полів достиглої пшениці стояли старовинні будівлі. Вогненні хвости ракет гнали їх уперед безкрайніми просторами м’язів і шкіри. Найменший його подих загрожував усьому намальованому всесвіту хаосом. Здавалося, його тіло охоплювало полум’я, істоти ухилялись від вогню, відступали перед нестерпним жаром його гордості, яка тільки збільшувалась від захоплених поглядів публіки.

Хазяїн балагану взявся пальцями за липкий пластир. Публіка напирала ближче, принишкнувши у напівтемному наметі, як у величезній печі.

— Ви такого ще ніколи не бачили! — крикнув хазяїн.

І він зірвав пластир.

На якусь мить усе завмерло. В цю мить Людина-картина подумав, що Розкриття стало жахливим і непоправним провалом.

Але публіка раптом тихо застогнала.

Хазяїн відступив назад, не зводячи з нього очей.

Ще за мить на дальньому краї натовпу закричала і заплакала жінка. Вона ніяк не могла заспокоїтись.

Людина-картинка повільно опустив очі на свої оголені груди й живіт.

Від побаченого троянди на його руках зблякли і почали всихати. Здавалося, все живе наче змарніло, скрутилося, згорнулося від арктичного холоду, що хвилями розходився від його серця назовні, щоб заморозити і знищити їх. Він затремтів. Його руки здійнялися вгору, щоби торкнутися неймовірної картини, яка жила, рухалася, пульсувала. Він ніби зазирнув до маленької кімнати, і сцена з чийогось життя, яку він побачив, була настільки інтимною, настільки неможливою, що й довго дивитися на неї було неможливо, щоб не відвернути погляду.

На картинці були зображені його дружина, Лизабета, і він сам.

І він вбивав її.

Перед очима тисячі людей у темному наметі посеред чорних лісів Вісконсина він вбивав свою дружину.

Його товстезні, прикрашені квітковим орнаментом руки застигли у неї на шиї, її обличчя темнішало, а він душив її, він цілу хвилину душив її. Усе було як насправді. Поки юрба спостерігала, вона померла, а йому стало дуже зле. Він ледь тримався, щоби не впасти просто між юрми. Стінки намету раптом химерно затріпотіли і забилися, наче крила величезного кажана. Останнім, що він почув, було жіноче схлипування десь у дальньому кутку намету.

То плакала Лизабета, його дружина.

Тієї ночі його постіль змокла від поту. Звуки ярмарку розтанули, і його дружина теж принишкла у своєму ліжку. Він намацав гладенький пластир на грудях. Його примусили наклеїти його знову.

Він знепритомнів, а коли прийшов до тями, хазяїн нагримав на нього:

— Чого ти не сказав, що зображено на цій картинці?

— Я не знав, я взаправду не знав, — сказав Людина-картинка.

— Господи всемогутній! — сказав хазяїн. — Ти до смерті всіх налякав. До смерті налякав Ліззі, до смерті налякав мене. Боже, де ти зробив те бісове татуювання? — він здригнувся. — Вибачся перед Ліззі, негайно.

Над ним нахилилася дружина.

— Пробач мені, Лизабето, — слабко протягнув він із заплющеними очима. — Я не знав.

— Ти зробив це навмисно, — сказала вона. — Хотів мене злякати.

— Мені шкода.

— Або вона, або я, — сказала вона.

— Лизабето…

— Ти мене чув. Або ти зведеш її, або я кидаю це все.

— Отак, Філе, — сказав хазяїн. — Отакі справи.

— Хіба ви зазнали збитків? Хіба юрба зажадала гроші назад?

— Не про гроші йдеться, Філе. Якщо ти вже питаєш про це, то щойно чутка розійшлася, з’явилися ще сотні охочих. Але я не стерплю такої гидоти на своєму шоу. Ти зведеш те татуювання! Скажи, Філе, це ти так собі