Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

— Тоді вір мені, — сказав Ґандальф. — Я все розумію. Іди собі й покинь його тут. Перестань володіти ним. Віддай його Фродо, і я подбаю про нього.

Більбо якусь мить стояв напружений і нерішучий. Потому зітхнув.

— Гаразд, — сказав із зусиллям. — Віддам.

Тоді стенув плечима і печально всміхнувся.

— Зрештою, насправді саме для того я і затіяв усю цю метушню з вечіркою: щоби роздати багато подарунків із нагоди дня народження, а отже, щоби мені хоч трохи легше було віддати перстень. Урешті-решт, від вечірки анітрохи не полегшало, та шкода було би зусиль, витрачених на її приготування. Це зіпсувало би жарт.

— Авжеж, інакше цілий задум утратив би сенс, — погодився Ґандальф.

— Що ж, гаразд, — сказав Більбо, — перстень переходить до Фродо разом з усім іншим, — він глибоко вдихнув. — А тепер мені негайно слід вирушати, інакше хтось може застати мене тут, а я вже попрощався, і мені понад силу робити це ще раз.

Він підняв торбу і попрямував до дверей.

— Перстень досі у тебе в кишені, — озвався чарівник.

— Аякже, саме там! — вигукнув Більбо. — А також мій заповіт та інші документи. Найліпше ти візьми його і передай замість мене. Так буде найбезпечніше.

— Ні, не давай мені цього персня, — промовив Ґандальф. — Поклади його на камін — йому буде там цілком безпечно, доки прийде Фродо. Я дочекаюся малого.

Більбо витяг конверт, але щойно зібрався покласти його біля годинника, рука йому сіпнулась, і пакунок упав долі. Перш ніж він устиг його підібрати, чарівник нахилився, схопив конверт і поклав його на камін. Спазм люті на мить перекривив гобітове обличчя. І раптом поступився виразу полегшення та сміху.

— Ну, от і все, — сказав він. — Я пішов!

Вони вийшли до передпокою. Більбо взяв із підставки улюбленого ціпка, тоді свиснув. З трьох різних кімнат, облишивши свої справи, вийшли три ґноми.

— Усе готово? — запитав Більбо. — Все спаковано та підписано?

— Усе, — відповіли ті.

— Гаразд, тоді гайда! — він вийшов за двері.

Була погожа ніч, чорне небо поцяткували зорі. Більбо глянув угору, втягуючи носом повітря.

— Як радісно! Як радісно знову рушати, рушати в Дорогу з ґномами! Ось за чим я по-справжньому тужив усі ці роки! Прощавайте! — сказав Більбо, дивлячись на свою стару оселю та вклоняючись дверям. — Прощавай, Ґандальфе!

— Бувай наразі, Більбо. Бережи себе! Ти вже доволі старий і, либонь, доволі мудрий.

— Берегти себе? Ще б пак. Не хвилюйся за мене! Зараз я почуваюся щасливішим, аніж будь-коли, а це багато що значить. Але вже час. Нарешті щось цілковито мене захопить, — додав він, а тоді тихо, ніби сам до себе, м’яко заспівав у пітьмі:

Дорога знов біжить, біжить,

Я знов рушаю за поріг.

Оцю Дорогу, що манить,

Якби я всю здолати зміг!..

Допоки я карбую крок,

Мені все далі й далі йти —

Туди, між пасток і стежок,

Аж до кінця. Якби змогти...

Більбо спинився, на мить примовк. А тоді, не сказавши ні слова, відвернувся від світла та голосів на полі й у наметах, повернув у супроводі трьох своїх супутників у сад і почимчикував стежкою, що збігала вниз. Там, де вона закінчувалася, перестрибнув через низькорослий живопліт і подався до лук, розтанувши в пітьмі, неначе подув вітру в травах.

Ґандальф іще якусь мить пильно вдивлявся в темряву йому вслід. «Прощавай, любий мій Більбо, — до наступної зустрічі!» — ледве чутно проказав він і повернувся до оселі.

Невдовзі надійшов Фродо і застав чарівника, котрий сидів у кріслі в сутінках, охоплений глибокою задумою.

— Він уже пішов? — запитав Фродо.

— Так, — відповів Ґандальф, — він пішов. Нарешті.

— Я хотів би... Тобто аж до настання цього вечора я сподівався, що це лише жарт, — сказав Фродо. — Хоч у душі знав, що він справді вирішив піти. Він завжди жартував про серйозне. От якби я прийшов раніше, то встиг би бодай попрощатися з ним.

— Гадаю, йому справді залежало на тому, щоби нарешті тихенько зникнути, — промовив Ґандальф. — Не надто цим переймайся. З ним усе буде гаразд. Тепер... Він залишив тобі пакунок. Оцей!

Фродо досягнув конверт із каміна, подивився на нього, проте не розпакував.

— Напевно, там ти знайдеш його заповіт та інші документи, — мовив чарівник. — Тепер ти господар Торбиного Кута. А ще, по-моєму, тобі дістався золотий перстень.

— Перстень! — скрикнув Фродо. — Він залишив його мені? Цікаво, чому? Втім, можливо, перстень мені й знадобиться.

— Може, так, а може, й ні, — сказав Ґандальф. — На твоєму місці я би не вдавався до його послуг. Краще бережи його в таємниці й безпеці! А тепер я іду спати.

Як господар Торбиного Кута, Фродо мусив виконати свій обтяжливий обов’язок — попрощатися з гостями. До тієї пори чутки про дивні події облетіли ціле поле, та Фродо лише запевнив усіх, що «все, безперечно, з’ясується вранці». Десь опівночі вельможному гобітському панству було подано карети. Одна по одній вони відвозили ситих, але дуже незадоволених гобітів. Потому надійшли садівники, з котрими було заздалегідь домовлено, що вони на візках відвезуть додому тих, про кого господарі необачно забули.

Ніч поволі минула. Зійшло сонце. Гобіти попрокидалися пізненько. Тривав ранок. Прийшли працівники й почали, як їх попросили, прибирати шатра, столи та стільці, ложки та ножі, пляшки й тарілки, а також ліхтарі, квіти у ящиках, обгортки від хлопавок, забуті сумки, рукавички, хустинки та недоїдені харчі (їх, зрештою, залишилося мало). А тоді з’явилися ще відвідувачі (непрохані): Торбини, Бофини, Виприни, Туки й інші гості, котрі жили або ж зупинилися неподалік. До обіду, коли навіть ті, хто вчора наївся-таки по саму зав’язку, знову зголодніли, в Торбиному Куті зібрався чималий натовп незапрошеного, проте й не несподіваного люду.

Фродо чекав на східцях і посміхався, хоча виглядав доволі втомленим і стурбованим. Він привітав усіх присутніх, але його нинішні пояснення майже не відрізнялися від учорашніх. На всі запитання відповідав однією фразою: «Пан