Читати книгу - "Життя на карту"

Босяк стовбичив біля великої важкої колоди, на якій рубають дрова, з винуватим виглядом. Ліва рука стискала колун, правою нещасний ніби намагався закритися від Христиних прокльонів. Поруч валялися абияк розрубані поліна. Вглядівши хазяйку, Христина показала босякові кулак, миттю поміняла риторику, зацокотіла:

– Мій гріх, Ярівно, та вже звиняйте! Воно в мене зара так буде відробляти, що на рік уперед дров нарубає! А потім, зараза такая, ще бур’яни в усьому саду прополе! Зубами своїми гнилими, як треба буде!

Анна підійшла ближче. Огиду, перше відчуття, змінила цікавість, щойно глянула на босяцьку ліву руку.

– Що тут у вас коїться?

– Ви ж знаєте, Ярівно, як у нас тепер із грошима. Ото я хотіла як краще. Думала трошки зекономити. Дров нарубати треба, а тут ось це чудо тиняється, на опохміл шукає. Клявся-божився: на всі руки майстер, тільки пропився, жінка з дому вигнала. Бреше, не може бути в такого жінки!

– Вигнала, каже, – Анна всміхнулася кутиками губ. – Звісно, не може. Бо нема. Вже нема.

– Та голову він морочить, чорт рогатий! А я, дурепа, сама ж знаєте – повелася, послухала. Мені горілки не шкода, думала, обійдемося цей раз. Так воно ж, суче вим’я, цілу склянку вцмулило – а таке криворуке! Сокири ніколи не тримало! З чого ж воно жило, прости Господи!

– Гнати треба, – мовила Анна.

– Треба! І нажену! – Христина знову показала босякові кулак. – Тільки ж горілку я роблю сама, своїми руками! Її нахвалюють такі люди, що ого-го! Я себе аж дуже ціную, аби за просто так різній босоті наливати! Ні, цапе, ти в мене все відробиш! Кожен ковток!

– Що на це скажете? – Анна ступила ще ближче. – Готові відробити частування, пане Коваленку?

Христя зойкнула, закрила рота долонею.

Босяк широко всміхнувся, оголивши зовсім не гнилі, як про них щойно говорили, зуби.

– Ви наскрізь бачите, Анно Ярославівно. Вас не обдуриш.

– То ти мене обдурив, погана твоя морда! – Христина оговталася. – Обманом пробрався! Тебе в двері – так ти у вікно!

– Даруйте, але пустили мене якраз у двері, – мовив Гліб Коваленко, вганяючи колун гострим кутом у колоду. – Тобто у ворота. Через хвіртку.

– Захочете обдурити мене по-справжньому, помийте перед тим ліву руку, – зітхнула Анна. – Не у всякого босяка на лівиці лишаються чорнильні плями. І дуже мало газетних репортерів, котрі пишуть лівою рукою. Шульга – особлива прикмета, пане Коваленку.

– Каюсь, недогледів.

– А ще – навчіться рубати дрова. Раптом доведеться вивчати життя дроворубів.

– Якщо дроворуби даватимуть поживу для репортера кримінальної хроніки – неодмінно скористаюся порадою.

– Я просила вас дати мені спокій зі своєю писаниною. До вас, бачу, не доходить. Опускаєтесь до примітивного маскараду.

– Хочу справити на вас враження. І до того ж, не такий уже мій маскарад примітивний. Церберша ваша купилася.

Христя вперла руки в боки.

– Мені його викинути геть, Ярівно? Просто випхати – чи вухо відірвати?

Анна відповіла не відразу.

– У вас нормальний, пристойний одяг далеко? – поцікавилася.

– Прихований тут поруч, на пустирищі. Не ходитиму ж я отак через увесь Київ.

– Перевдягайтеся й вертайтеся. Тільки на горілку більше не розраховуйте. На ваше щастя, дуже вчасно навідалися.

На цих її словах Гліб Коваленко відклеїв бутафорську борідку.

Зовсім інший вигляд, навіть у лахмітті босяцькому.

Чорна кава, щедро розбавлена не молоком – густими вершками.

Такий колір мала парусинова піджачна пара, у яку перевдягнувся гість. Піджак і штани виглядали десь на розмір більшими, ніж треба. Але Анна не раз бачила Коваленка у різну пору року, за різних обставин, у різних товариствах та різному вбранні. Одяг на репортерові завжди висів, мов на вішаку.

Забави ради Анна якось посушила трохи голову над цією простенькою загадкою, і відповідь не забарилася. Одяг висів на чоловічих фігурах лише у двох випадках. Огрядний добродій може в такий спосіб приховувати черевце, аби виглядати на людях елегантніше. Або природа наділила власника одягу худорлявою статурою, і навіть найвправніший кравець із Подолу не наважиться пошити штани в обтяжку. Не кажучи вже про популярні віднедавна крамниці з готовим одягом – товстунам там простіше щось надибати собі, аніж худим та мізерним.

До останніх Христина ставилася з дивною сумішшю зневаги й жалю. Відразу обзивала чахликом. Рідше – в очі, частіше – поза очі, залежно від статусу, ще й кривила при цьому губи. Поруч із огрядною, широкою в кістках грудастою молодицею з Полтавщини всякий худий мужчина здавався таким собі коником-стрибунцем і навіть губився на її фоні. Любила Христя Попович високих, бажано – огрядних, і дуже бажано – з гарним апетитом. Для неї саме тут крилася головна чоловіча чеснота. Звідси – жаль до кістлявих: вважала їх нещасними, бо їжа не затримується в їхніх шлунках. Виходить, мов із качки, так примовляла постійно і щиро вважала худих слабенькими. У всіх розуміннях цього слова.

Анна не надто забивала собі голову властивостями інших, крім Івана, мужчин. Але мала свою натуру, яка вимагала звертати більш пильну увагу на тих, хто частіше крутиться поруч. Репортер Коваленко до таких належав, відколи поліцейський слідчий Вольський перетворився на зірку київського розшуку. Через те Анна знайшла спосіб дізнатися про Гліба більше.

Тридцять три роки, корінний киянин, з родини різночинців, батьки померли, коли була холерна епідемія. Їхній будиночок біля Кадетського гаю спалили за рішенням міської влади, бо інакше витравити холеру не могли. Восьмирічного Гліба забрала бездітна тітка, материна сестра, яка жила з чоловіком на Саперній слобідці. Хлопчина справді вдався від природи худим, часто хворів, тож не надто заможні родичі заледве не здмухували з нього пилинки, аби не підхопив чергової болячки. Забагато грошей забирали лікарі.

З якогось часу підліток усвідомив: треба гартувати своє тіло хоча б задля економії, аби клопотів із ним було менше. І почав займатися гімнастикою, не пропускав хрещенського купання, брав участь в аматорських запливах через Дніпро, опанував французьку боротьбу. Тож Христина помилялася: Коваленко, може, й здавався чахликом, але зовсім ним не був.

Не меншою мірою, а навіть більш ретельно ставився він до своєї роботи.

У газетах спершу публікував фейлетони. Вони сподобалися, Гліб мав гострий язик і не менш гостре, спритне перо. Описував київський побут і звичаї, дедалі частіше його стало привертати міське дно й усе, що з ним пов’язане. Через те шлях кримінального хронікера був для Коваленка лише питанням часу.

Професія не