Читати книгу - "Салимове Лігво"

Щось стиха собі мугикаючи, він повернув на Бернс-роуд і, рушаючи вгору пагорбом, перемкнув на другу передачу. Позаду нього згорда віялася суха курява. Крізь пониклу літню зелень обабіч дороги йому було видно стовбури безлистих дерев, що згоріли у тій великій пожежі 51-го року, наче кістки трухлявіючих скелетів. Він знав, що там легко потрапити в пастку вітролому і зламати собі ногу, якщо не бути обережним. Навіть через двадцять п’ять років залишається цей шрам тієї великої пожежі. Ну, так воно й ведеться. Посеред життя ми перебуваємо в смерті[56].

Цвинтар лежав на верхівці пагорба, і Майк завернув на заїзд, готовий вилізти й відімкнути браму… та тут же вдарив по гальмах, і трак, здригаючись, став.

На кованих залізних воротах униз головою висіло тіло собаки, і земля внизу була закаляна його кров’ю.

Майк виліз із кабіни і поспішив туди. З задніх кишень він витяг робочі рукавиці й одною рукою підважив голову собаки. Та піддалася з жахливою, безкостою легкістю, і Майк задивився в порожні, осклянілі очі Дока, напівкокера Віна П’юрінтона. Собаку було повішено на одному з високих шпичаків воріт, неначе шмат яловичини на різницькому гаку. Мухи, повільні серед прохолоди раннього ранку, вже ліниво повзали по трупу.

Майк щосили пружився, підсмикував і зрештою зняв його, відчуваючи нудоту в череві від тих болотних звуків, що супроводжували його зусилля. Цвинтарний вандалізм не був для нього чимсь новим, особливо під час Гелловіну, але до нього було ще півтора місяця і такого, як оце, він ще ніколи не бачив. Зазвичай вандали задовольнялися тим, що перекинуть кілька надгробків, надряпають кілька матюків або повісять на воротах паперового скелета. Але якщо це вбивство – робота якихось підлітків, тоді вони справжні паскудники. Вінові це розіб’є серце.

Він міркував, чи не повезти собаку прямо до міста і показати Паркінсу Ґіллеспі, та вирішив, що нічого цим не досягне, він зможе доставити бідолаху Дока у місто, коли поїде туди обідати – хоча навряд матиме сьогодні великий апетит.

Він відімкнув ворота і поглянув на свої рукавиці, які були вимазані в кров. Треба буде відчистити залізні ґрати воріт, і зрештою виглядало на те, що сьогодні по обіді на Шкільний Пагорб він не поїде. Він заїхав на кладовище і поставив машину, більше не мугикаючи. Весь смак пішов геть із цього дня.

8:00 ранку.

Незграбні жовті шкільні автобуси виконували усталені рейси, підбираючи дітей, які чекали біля своїх поштових скриньок, тримаючи обідні пакунки й пустуючи. Одним із цих автобусів кермував Чарлі Родс, і його забірний маршрут покривав дорогу Теґґартів Ручай у східному Лігві та верхню половину Джойнтер-авеню.

Діти, які їздили автобусом Чарлі, поводилися найкраще в місті – та й у всьому шкільному окрузі, правду сказати. В автобусі №6 не було криків, дурних вибриків чи смикання за коси. Всі сиділи збіса тихо і дбали про свої манери, бо інакше йшли б дві милі пішки до початкової школи на Стенлі-стріт і там уже в адміністрації пояснювали, чому так.

Він знав, щó вони про нього думають, і добре уявляв, як вони поза очі його обзивають. Та ну й гаразд. Він нікому не дозволить дуркувати і коїти капості в своєму автобусі. Хай прибережуть це для своїх безхребетних учителів.

Директор на Стенлі-стріт мав нахабство запитати його, чи не занадто «імпульсивно» він діяв, коли три дні поспіль висаджував того хлопця, Дарема, лише за те, що той дещо гучно балакав. Чарлі просто подивився на нього, і зрештою той жовтодзьобий дрібний шмаркач директор, якихось чотири роки після коледжу, відвів очі. Чоловіком, що керував автопарком Адміністративного шкільного округу №21, був Дейв Фелсен, старий друзяка; вони разом пройшли всю Корею[57]. Вони розуміли один одного. Вони розуміли, що відбувається в країні. Вони розуміли, як хлопець, який у 1958 році «дещо гучно балакав» у шкільному автобусі, став хлопцем, який посцяв на прапор у 1968-му[58].

Він кинув погляд у верхнє широке дзеркало і побачив, як Мері Кейт Ґріґсон передає записку своєму малому лизунчику Бренту Тенні. Малий лизунчик, йо, точно. Вони шпокаються між собою в ці часи ще до шостого класу.

Він з’їхав на узбіччя і зупинився, ввімкнувши стопові мигавки. Мері Кейт і Брент скинули очі, злякані.

– Маєте багацько за що потеревенити? – запитав він у дзеркало. – Добре. Тоді вперед.

Він розкрив складані двері і зачекав, поки вони заберуться геть к бісу з його автобуса.

9:00 ранку.

Проноза Крейґ скотився з ліжка – буквально. Сонячне світло, що било крізь його вікно на другому поверсі, було сліпучим. Голова нудотно гуділа. А той парубок, письменник, нагорі вже знай собі цюкає. Ісусе Христе, від отакого цюк-цю-цюк день у день людина може впіймати щось навіть гірше за білочку.

Він підвівся і в трусах та майці пішов до календаря подивитися, чи сьогодні не той день, що він його сам собі призначив для безробіття. Ні. Сьогодні була середа.

Похмілля в нього було не таким важким, яким воно часом бувало. Він гуляв «У Делла», аж поки там не зачинилися о першій, але мав тільки два долари і не спромігся нажебрати собі багато пива після того, як їх витратив. Втрачаю хист, подумав він, і пошкрябав рукою щоку.

Він натягнув на себе теплу підсорочку, яку носив і взимку, і влітку, надів зелені робочі штани, а потім відчинив шафку і дістав свій сніданок – пляшку теплого пива випити тут, нагорі, а даровану державою коробку вівсяних пластівців спожити внизу. Він ненавидів вівсянку, але пообіцяв удові, що допоможе їй перевернути той килим, а вона, либонь, запланувала й ще якісь клопоти.

Він не ремствував – не дуже – але це було пониженням від тих часів, коли Єва Міллер ділила з ним ліжко. Її чоловік загинув у трагічній халепі на лісопильній фабриці у 1959-му, і це доволі кумедно, ну, якщо взагалі можна назвати таку жахливу пригоду кумедною. У ті часи на лісопильні працювало шістдесят чи сімдесят робітників, і Ралф Міллер був кандидатом на посаду голови правління.

Те, що з ним сталося, було своєрідно кумедним тому, що на той час уже минуло сім років, з 1952-го, коли він з бригадира піднявся до головної контори, як Ралф не торкався там жодної машинерії. Авжеж, так компанія виявила людині свою вдячність, і Проноза вважав, що Ралф її заслужив. Коли підхльостувана східним вітром швидкістю двадцять п’ять миль на годину Велика пожежа промелася Мочарами і перестрибнула на Джойнтер-авеню, здавалося, що лісопильні точно гаплик. Пожежні департаменти шести сусідніх поселень мали достатньо клопоту, намагаючись рятувати місто, куди вже там відривати людей на таку срану операцію, як лісопильня Єрусалимового Лігва. Тоді Ралф Міллер зорганізував усю другу зміну в пожежну команду і під його керівництвом вони змочували дах і зробили те, чого не здатні були зробити західніше Джойнтер-авеню всі пожежні департаменти разом – він збудував протипожежну стіну, яка зупинила вогонь і завернула його на південь, де його й було цілком придушено.

За сім років по