Читати книгу - "Шахтоємці, Жослін Сосьє"

Кардинали їй не пробачили. Найбільше лютував Джеронімо. Звертаючись до Анжели, він шипів, мов змія.

А я розривалась між відданістю своїй родині та бажанням захистити Анжелу. Тоді закінчилося моє дитинство.

Цікаво, як склалися б життя Анжели, нашої бідолашної Мамусі, нас усіх, якби я не заверещала тоді щодуху?

МакДаґли заволоділи Анжелою. Вони сюсюкали до неї, нашіптували їй на вухо свої побрехеньки — будинок у Вестмаунті, дерева перед ґанком, садок за будинком, біла кімната, і всю цю красу було густо замішано на сукнях, мереживі та ванільному морозиві, тьху, аж бридко! І поки Анжела продавала душу за пластикове брязкальце, погляд місіс МакДаґл відшукав мене за драбиною, де я уявляла, як повільно вбиваю її та її виродка-чоловіка.

— You want to come with us? Ти іти? Іти за сестричка?

Тепер я знаю — мені всі про це розповідали згодом, — що якби з глибини в мене не вирвався крик, якби він застряг у моєму горлі і не зірвав би чари, мої брати, як один, кинулися б уперед і вирвали б Анжелу з їхніх лабетів. Емільєн, Мустанг, Яху, Чудасій — ті, кого ми кликали Старшими — і навіть Тутанк, якому тоді було не більше десяти років, кожен із них згодом мене запевняв, що вони не дозволили б якомусь недолюдку, байдуже, вкритому гноєм чи грошвою, із сусідніх поселень чи із великого пихатого міста, вони не дозволили б нікому прийти до нас і забрати Анжелу.

Я заволала, заревіла, мов левеня, мов приречена на вічне пекло душа, і дременула нагору драбиною.

Не пригадую, чи був сенс у моєму ревінні, чи можна було розрізнити у ньому якісь слова; мені важко згадати, чого там було більше — лайки, образи чи болю — можу згадати лише свою лють та мамин спорожнілий погляд.

Мій крик потрощив їхні чари. Анжела зістрибнула з колін місіс МакДаґл, прожогом кинулася до драбини, не випускаючи з рук капелюшок із плюмажем, і прибігла до пральні, де під горою брудної білизни ховалась я, і ми розридались обидві.

Нам було тільки п’ять років, і все ж ми добре знали, що довгий шлях, який лежав перед нами, щойно розколовся надвоє: моя доля пролягала чіткою прямою, яка очікувала на всіх пихатих і насуплених Кардиналів, аж до недосяжної верхівки, а от щодо Анжели, то було неясно, чи в змозі вона пройти звивистий шлях, що раптом так віддалився від нашого?

Коли ми плакали в обіймах одна одної, заплутавшись у брудних шкарпетках і сорочках, то вже знали, що то були наші останні миті разом, що надалі все буде інакше. Авжеж, Анжела не пішла з МакДаґлами, але вони забрали її душу, — і серця́ відтоді в нас були різні.

Спантеличені МакДаґли повернулися до свого маєстату. Вони хотіли забрати двійко однакових дівчат і всадовити їх перед теплим каміном, але наштовхнулися на моє дике волання.

І все ж вони й далі кружляли навколо нас. Місіс МакДаґл уже не поверталася, та через чоловіка передавала гори подарунків. Капелюшки, суконьки, спіднички й інші огидні пожертви стерильної баби, і все в мереживі, з бантиками, а головне — у подвійній кількості! Коробка прибувала двічі-тричі на рік, і її миттю безжально вивертали на кухонний стіл, аби огрядна місіс МакДаґл знала, як ставляться в цьому будинку до маслаків від багатіїв. І якби не повні захоплення очі Анжели, МакДаґл більше коробок не приносив би.

Анжела цілком невинно носила мереживо й бантики від місіс МакДаґл, ніби не помічала, скільки злоби й зневаги викликало це хизування брязкальцями. Я ж добре відчувала осуд усього будинку, тому щоразу, як вона збиралася натягнути на себе одну з шурхотливих суконь, я запитувала: «Навіщо? Ти ж не на бал ідеш!». А вона граційно і легко відповідала: «Яка гарна сукня! Ти й не уявляєш, як вона сяє на сонці!».

І я дозволяла їй віддаватися радості, моїй радості теж, до речі, бо мені подобалося спостерігати за тремтінням воланів у сонячному промінні; інакше я чинити не могла, хоч і розуміла, яке на неї чекає приниження.

Вони її не ображали, не докоряли їй — наші брати зналися на витонченій помсті. Особливо Джеронімо, він умів вчасно вставити дошкульне слівце: «Куди це ти вирядилась? Що, у Вестмаунті вже святкують Геловін?». І якщо Анжела продовжувала милуватися собою і пританцьовувати, якщо він помічав, що краса сукні залишалася неушкодженою, то пропонував вилазку — спалити чийсь сарай, винести ведмедеві мозок, наскочити зненацька на селюків; зазвичай треба було бігти через поле, і мета була одна-єдина — витягти туди хрустку сукню: «Приймачко, ти ж з нами?».

Коли в Канґіксуджуаку я бачу дівчат у гарних вихідних сукнях із квітами під зимовими парками, то не можу не згадати Анжелу. Дівчата з Канґіксуджуака пухкенькі, кремезні й усміхнені. Сукні вони одягають, аби відсвяткувати прихід весни. Строкаті сукні, наче гарячі плями на сонці. З вікна диспансеру я бачу, як стрибають вони по калюжах серед сміття, безсоромно оголеного снігом, який тане, серед уламків льоду, знесених теплом до бухти, і я ніби бачу Анжелу, смагляву, як і маленькі інуїтки, та значно худішу — вона разом з іншими біжить серед руїн нашого Норко. Анжела в зеленій сукні з ірисами — це її найкраща сукня, що ніби закликає сонце і щастя, що злітає вгору, тремтить і наповнює мене легкістю. У Норко також весна. Сніг почорнів і ніби стискає в лабетах те, що залишилося від міста. Норко стає схожим на поле бою. А для мешканців міста — свято. На чолі з Джеронімо ми мчимо на зустріч із тим, чого нас позбавила тривала зима. І все ж я не можу не дивитися, як на прегарну Анжелину сукню летить бруд, коли Магнум і Азієць пробігають повз Анжелу і обома ногами стрибають у глибоку калюжу.

Так і було. Вони заманювали її у вилазки, брати участь в яких вона не мала жодного бажання, і чепурна суконька перетворювалася на брудну, жирну діряву шмату, з якої буквально стікали нечистоти, піт і смола, абсолютно непридатне для використання лахміття, якому судилося бути похованим під купою інших безликих лахів на підлозі у пральні.

Вибору вона не мала. Коли Джеронімо суворим голосом звертався до неї: «Ти ж із нами, Приймачко?» — вона мусила всім охочим показати відданість родині.

Джеронімо навмисно промовляв це начебто ввічливим тоном. У наголосі на «Приймачці» бриніла загрозлива іронія. Анжела, яка будь-що хотіла довести, що не перейшла до протилежного табору, що все ще була за нас попри свою любов до брязкалець і бантів — Анжела погоджувалась іти