Читати книгу - "Незбагненне серце, том 1, Ірина Вільде"

Сьогодні починаю вже докоряти собі, що Ви, може, навмисне дали мені першенство: це я повинна була зараз другого дня прийти на виклади, сісти на своє місце в третю лавку і, як звичайно, чатувати очима на кожне слово з Ваших уст.

Це було б теж перекреслило той випадок. Та ні Ви, ні я не вміли скористати із зручного виходу з цієї ситуації, й тому тепер дійшло до того, чого я найбільше боялася,— мушу давати Вам пояснення.

Я не можу означити точного речинця, коли стрілила мені ця шалена думка до голови.

Напевно знаю, що почалося з того, що Ви, такий ввічливий, такий «ласкавий», як Вас у лікарні називають, з своїми пацієнтами, не мали ніколи одного приязного слівця для своїх студенток, які (з Вас надто добрий психолог, щоби не запримітити цього) мали до Вас багато симпатії...

Це могло сердити. Могло боліти. Могло давати багато приводу до думання, але це манило, докторе.

Це просто штовхало мене до Вас.

Коли б Ви, докторе, були вже такий сивий, як проф. М., або так мало фізично привабливий, як др. Д. (якого, зрештою, ми всі дуже шануємо), то можна б було зрозуміти Ваше «професорське» відношення до нас, студенток.

Але Ваші уста й Ваші рамена (я не раз заздрила хворим, що їх Ви з такою зручністю переносили з ліжка на операційний стіл) творили просто нахабний контраст із Вашою поведінкою. Скільки разів спинялася я очима на Ваших устах, все мала враження, що вони приспані наркозом.

Скільки разів Ви відчиняли уста, щоб почати свій професорський виклад, в мені все щось бунтувалося проти насильства, яке Ви хотіли завдати природі...

Потім,— це вже друга фаза розвою моєї шаленої думки,— з'явилася одного дня непереможна охота — поцілувати Вас у самі уста.

Мені здавалося, що поцілунок міг би привернути їм життя...

Дійшло до того, що я дослівно захворіла Ваших уст, докторе, а Ви, всупереч принципові своєї поведінки з пацієнтами, не хотіли бути «ласкаві» для мене.

Але я мусила, за всяку ціну мусила поцілувати Вас в самі уста.

Тоді я «захворіла» на грип з «комплікаціями»[5] й попрохала Вас телефонічно відвідати мене.

І Ви прийшли. Почуття обов'язку лікаря перемогло нехіть професора до студентки...

І коли Ви з'явилися на порозі моєї кімнати з невідступною підручною торбиною з лікарським приладдям у руках, такий поважний, такий зрівноважений, майже величний, мене в одній хвилині покинула відвага виконати свій безглуздий намір.

Я причаїлася в ліжку й вдавала хвору.

Ви підступили ближче до мого ліжка й поставили кілька вступних питань (як же інакше звучать ці питання, що Ви даєте їх своїм пацієнтам, «ласкавий» докторе!).

Ви змірили мені живчик[6], але це, видно, не вдоволило Вас, бо поставили мені тепломір[7] під паху. І оце я перший раз дістала страх перед Вами, перший раз почула себе тільки Вашою ученицею: якими очима подивитесь на мене, якщо тепломір викаже нормальну температуру?

Коли Ви похилились наді мною, щоб витягти мені тепломір, і Ваші уста були так близько мого чола, що я чула на ньому їх подих, щось штовхнуло мене і я, не маючи сили опертись спокусі, схопила обома руками за Вашу шию і поцілувала Вас сильно, в самі уста...

І оце сталось щось неймовірне: Ви перелякались мого поцілунку.

Бути може, Ви взяли це за прояв недуги у мене, може, за божевілля, можливо, що Ваш страх навіть більше оправданий, ніж мій поцілунок, але саме те, що Ви, такий недоступний, такий величний, перелякались поцілунку дівчини, вплинуло на мене, як зимний душ на божевільного.

Сьогодні думаю, що пригода ця не могла щасливіше закінчитись для мене.

Бо, коли б Ви у відповідь на мій поцілунок здушили мене у своїх раменах так, щоб ледве дихнути могла, або коли б, обурений моїм зухвальством, без слова вийшли, тріснувши дверми, щоб аж шиби у вікнах задзвенькотіли, почалась би найнебезпечніша (часто невиліковна) фаза моєї недуги: я закохалась би в Вас, пане професоре!

А так Ви за одною візитою вилікували мене зовсім, за що повинна я Вам хіба вдячна бути.

Завтра буду на викладах у третій лавці. Прохаю, вилайте мене порядно за пропуск лекції у присутності всіх товаришів.

Ваша студентка Яра В.

1933

ПРИГОДА УЛЯНИ

Посланець, що приніс телеграму, застав Уляну у молочарні, як наглядала над розподілом ранішнього молока. Побачивши несподівано у дверях умундурованого поштового післанця, Уляна злякалася не на жарти. Телеграма на селі означає те саме, що смерть, у кращому випадку — важку хворобу когось із родини. Шість пар рук кинуло роботу, шість пар цікавих очей звернулося з тривожним питанням до Уляни; чи не приключилося чого, крий боже, злого панові в дорозі?

Уляна, зручно опановуючи своє хвилювання, як би нічого не зайшло, втиснула лихозвісний папірець до кишені, доручила ще раз відвезти молоко до Вишневих (вчора пані Вишнева жалілася, що молоко привезено десь аж коло десятої) і під розчаровані погляди трьох дівчат вийшла з молочарні.

В сінях розірвала швидко телеграму. Перебігла очима раз, потім іще раз і ще раз.

Дяка тобі, Всевишній, ніякого нещастя, а навпаки, щось несподівано радісного принесла із собою ота телеграма. Її чоловік Осип післязавтра, в дорозі до Каменівки, задержиться один день у Львові. Він хоче, щоб вона приїхала того дня ранішнім поїздом до Львова й зачекала на нього на двірці[8]. Мусило добре пощастити йому в дорозі, міркує Уляна. З порожною калиткою не кликав би він її в цей гарячий у господарці час до Львова. Вона ховає телеграму між свої старі пам'ятки до касети й, усміхнена, як би відмолоджена, вертається до своїх щоденних занять.

Її голос, звичайно такий строгий, коли зверталася до служби, тепер переливається від притаєної радості. Замість накрутити добре вуха пастушкові, що не допильнував як слід худоби, Уляна поклепує його по плечі й чисто по-материнськи погрожує, що другим разом вже не простить йому такого недбальства. Пастушок з витріщеними очима відходить, до краю здивований, а Уляна йде до кухні, щоб і там кинути якесь привітливе, тепле слівце.

Увечір у ліжку прочитує ще раз телеграму. Очевидно, поїде, це вона, ще вперше прочитавши телеграму, рішила. Тільки в першій хвилині, привчена до послуху, хотіла їхати, бо Осип собі цього бажав, а