Читати книгу - "Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію, Борис Джонсон"

Від Рендольфа Черчилль успадкував політичне позиціонування, але понад усе — перейняв стиль, проекціювання власного образу. Рендольф був найвідомішим оратором свого часу. Коли він ставав до промови, з чайних кімнат збігались усі. Прихильники з робітничого класу звали його Малий Ренді і Зухвалий Ренді. Щоразу гукали: «Ренді, задай їм перцю!», — а той креветкоподібний друзяка вирячував очі у своїх скажених тирадах і скидався на гарчливий варіант вудгаузівського Ґассі Фінк-Ноттля під час знаменитої промови на врученні нагород у школі Маркет Снодсбері36.

І до того ж він був видатним генератором фраз. Це він назвав Ґледстоуна «старигань, який поспішає, щоб іще встигнути, поки не пізно», а коли коментував його звичку рубати дрова в замку Гаварден, щоб зняти напруження, казав, що «ліси просто стогнуть, аби містер Ґледстоун хоч трохи спітнів, рубаючи їх». Черчилль і собі запозичив цю техніку. Зазвичай спочатку він записував текст повністю, а вже потім намагався продекламувати з пам’яті, що міг, та все ж став найславетнішим політичним промовцем, і не тільки свого часу, а можливо, й усіх часів.

Звідки ж — вам, мабуть, цікаво — у Рендольфа це все? Хто був для нього натхненням?

Обидва Черчиллі, батько і син, відкрито дотримувалися традицій найвеличнішого з чародіїв та опортуністів торі — Бенджаміна Дізраелі. Рендольф був і апостолом Дізраелі, і його намісником на Землі. А коли Дізраелі не стало — допомагав заснувати на його честь «Лігу першоцвіту», адже це була найулюбленіша квітка великого вікторіанського лідера й денді.

У «Марі» Рендольф зізнається синові: «Я завжди вірив у Діззі, цього старого єврея. Він бачив майбутнє й розумів, що британського робітника потрібно вивести в центр картини».

І обоє, батько Черчилль і Черчилль-син, як висловився Вінстон, були «носіями мантії Іллі» — наступниками Дізраелі.

Послідовність їхніх поглядів і справді вражає й сягає значно далі за їхню зацікавленість у соціальних реформах. У Дізраелі та Черчиллів спільного багато: це і зацікавленість у журналізмі (у випадку Вінстона — і в новелізмі), і любов до показовості, і схильність до риторичної пишномовності, і розуміння значення подій в історичному контексті, і відстоювання імперіалістичних поглядів, і монархізм, і деяка неординарність, і затятий опортунізм.

Та сьогодні, здається, пам’ять Дізраелі загрожує потрапити в таке собі затемнення. Дуґлас Герд написав його чудову, та дещо осудливу біографію, намагаючись дослідити, чого ж Дізраелі насправді вдалось досягти порівняно з «ефективнішими» діячами, такими як Піл.

І це, звичайно, несправедливо стосовно Дізраелі, але також і упереджено щодо надважливої традиції сучасної британської політики. Адже якби не було Дізраелі, то в нас не було б і Рендольфа Черчилля, а якби не приклад дій та не модель поведінки Рендольфа, ми так ніколи і не мали б Вінстона Черчилля. Згадати тільки захват Черчилля, коли прем’єр-міністр Стенлі Болдвін призначив його канцлером Скарбниці: «Добре, що в мене лишилась батькова мантія!»

Я в жодному разі не пропоную вважати Черчилля копією його батька, таким собі клоном. У багатьох важливих аспектах він був зовсім інакшою, значно кращою людиною.

Рендольф був неабияким негідником, таким, яким Черчиллю не вдалося б стати ніколи. Важко навіть уявити, як би Вінстон міг підхопити сифіліс. А обоє його батьків, за словами Мюріел Спарк, «знали славу за свої інтимні походеньки». Черчилль таким не був.

Неможливо уявити, як він міг би в безладному нападі гніву напасти на лакея, як це було з Рендольфом, або писати такі наднеприємні листи до своїх дітей. І Вінстон напевно ніколи не повівся б так божевільно, як Рендольф у 1873 році, коли спробував шантажувати Принца Вельського, який згодом викликав його на дуель.

Зараз ця химерна й огидна історія спокійно лежить і вицвітає десь на глибоких та запилюжених полицях бібліотек, але, коли Вінстон Черчилль робив перші кроки у своїй кар’єрі, були ті, хто її пам’ятав, — і їх, напевне, цікавило, наскільки далеко яблуко впало від яблуні.

А почалось усе через те, що у старшого брата Рендольфа, маркіза Блендфорда, зав’язалися серйозні позашлюбні стосунки з жінкою на ймення леді Едіт Ейлсфорд. Хоч, судячи з фотографії, у цієї Едіт і був довгуватий носик, схоже, вона була справжньою секс-бомбою. Адже водночас у неї були зв’язки і з Блендфордом, і з чоловіком, і з «Берті» — огрядним і не дуже зайнятим роботою спадкоємцем трону. Так, бачте, у ті часи бувало.

Едіт захотіла розлучитися з чоловіком лордом Ейлсфордом і з’їхатись із Блендфордом. Із не зовсім зрозумілих причин Рендольф вирішив, що його старшому братові негоже бути причетним до такої історії. Казав, що сама тільки згадка їхнього прізвища в справі розірвання шлюбу вже буде ганьбою для сім’ї.

І йому на думку спала блискуча ідея, як переконати Принца Вельського — який задавав моральний тон у суспільстві — не допустити розлучення. Рендольф знайшов деякі адресовані Едіт листи принца Берті; за його словами, дуже навіть пікантні. Їх зміст прямо вказував на інтимний зв’язок між принцом і леді Едіт, і якби вони набули розголосу — Берті вже ніколи не сидів би на троні!

Тож Рендольф пригрозив оприлюднити листи. Насувався скандал епічних масштабів. Про це стало відомо королеві. Дізраелі, на той момент прем’єр-міністр, також мусив втрутитися. Урешті люто розгніваний Берті викликав Рендольфа на дуель, на що той у листі фігурально послав наступника трону під три чорти, мовляв, ніхто не має права ставити під загрозу життя майбутнього монарха.

Урешті-решт усю родину Черчиллів вимушено прогнали до Ірландії, герцог Мальборо став віце-королем, а Рендольф служив йому особистим секретарем; саме тому Вінстон і провів ранні роки в Дубліні. Що ж до шлюбів та любовних інтриг, усі вони так чи інакше завершилися скорботно.

Цю сумну історію я навів як доказ наявності в Рендольфа тієї риси характеру, яку Вінстон у нього успадкував, — і це не підлість, а радше нерозсудливість, охота ризикувати. З боку Рендольфа було страшенно необачно вважати, що йому вдасться запобігти розлученню брата шантажуванням принца Вельського.

Також безумством і необачністю було припускати, що тоді, наприкінці кар’єри, не знайдеться нікого, хто міг би його замінити на посаді канцлера Скарбниці, і що безпечно погрожувати своєю відставкою.

«Я й забув про Ґошена», — сказав Рендольф, коли Ґошена призначили на його місце. (Насправді першого віконта Джорджа Ґошена тільки за це й памятають