Читати книгу - "Як писали класики: поради, перевірені часом, Ростислав Семків"

бажання перевершити попередників і якомога довше зоставатися першим серед сучасників та наступників. Ця думка Орвелла чудово пасує до позиції єльського професора Гарольда Блума, який через майже півсторіччя у своїй монографії «Західний канон» назве боротьбу літературних поколінь головною пружиною усього творчого процесу. На думку Блума, у літературі йде невпинна боротьба за потрапляння в обмежений список найкращих текстів, які вважають обов’язковими для прочитання, якщо хто хоче претендувати на статус освіченої людини. Цей список — канон — постійно зазнає змін. Слабші тексти з нього випадають, а на їхнє місце стають сильніші. Тут іде боротьба за безсмертя і кожен автор починає писати з метою залишитися серед своїх читачів. Саме такий егоїстичний драйв Орвелл називає першопричиною письма.

Більшість людей після тридцяти років пише наш автор, уже не мають особливих амбіцій. У них з’являються типові звички та уподобання, їхні індивідуальності поступово стираються. Лише найактивніші (і саме це — еліта людства) продовжують докладати зусиль, щоб утілити свої плани та прагнення. Їм складно, проте вони рухаються до здійснення намічених цілей. Вони не втомлюються починати все знову й знову. Успішні автори є саме такими. (Нагадаю, це написав уже зрілий чоловік у віці 43 років, за 4 роки до смерті й за 3 — до створення свого найбільшого шедевру).

Наступною, другою, мотивацією письма названо естетичний екстаз. Це переживання радості від сили власного тексту, який спонукатиме читача слідувати за автором аж до фінальної крапки, час від часу вигукуючи від захоплення, плачучи та радіючи разом із персонажами твору. Орвелл дає надзвичайно промовисте визначення естетичності: це задоволення від «слів та їхнього правильного порядку». Усвідомлення краси написаного чи сили сказаного залежить від багатьох чинників, проте кожен читач має власний критерій, що дає йому можливість вважати текст якісним — красивим і сильним. У поезії — це насолода від звучання віршів, а якщо мова йде про роман — то це втіха від «міцності доброї прози, ритму доброго оповідання». Несвідомо кожен автор прагне таких ґатунків свого письма, бо ж «все, що написане краще, ніж залізничний довідник, має певні естетичні амбіції». Тут лише можна додати, що краса та сила письма, які для автора стають джерелами естетичного екстазу, цінного самого по собі, рівночасно є й чинниками задоволення, що спонукатимуть читачів знову й знову повертатися до якісного тексту, а отже, забезпечать йому довговічність і плекатимуть первісну егоїстичну спонуку автора досягнути безсмертя.

Третім чинником Орвелл називає історичний імпульс. Це бажання зупинити час, вихопити із круговерті подій найважливіші та найцікавіші елементи сучасної автору епохи і зберегти їх у тексті для нащадків. Орвелл наполягає, що кожен текст, навіть менш вдалий, має свою документальну цінність. В іншому есеї «Добрі погані книжки» (1945) він зазначає, що в періоди, коли сильні книги з тих чи інших причин не з’являються, слабші, але якісно написані романи з попередніх епох здатні повертатися й знову набувати актуальності. Тоді читачі мають змогу наново зануритися у реалії минулих років. Що ж до авторів, то їх від початку може спонукати до письма своєрідна місія літописця свого часу.

Останній чинник — політична мета. Ми вже трохи говорили про це вище: для Орвелла вона полягає не у трансляції програмних положень якоїсь партії, а просто у наявності активної позиції. «Усе, що я писав, — каже він, — так чи інакше було спрямоване проти тоталітаризму й на підтримку демократичного соціалізму». Зрозуміло, що радянський лад він демократичним і навіть соціалістичним не вважає.

Утім, наголошуючи на важливості останнього чинника письма, коли автора майже ототожнено з публіцистом, Орвелл зазначає, що перші три чинники, як правило, переважають політичну мотивацію. У різних авторів співвідношення перерахованих причин може бути суттєво відмінним: комусь важливіше розгорнути перед майбутніми читачами свою епоху, а хтось прагне особистого вивищення. Жоден із мотивів не видається нашому автору єдино визначальним, проте, завершуючи есей, він все ж переконує у необхідності (за будь-яких обставин та мотивацій) шліфувати форму й прагнути естетичної зрілості тексту.

Закінчити розмову про Орвеллові міркування щодо письма варто ще одним суттєвим спостереженням. Цей «розгніваний» автор, кращі книги якого є за своєю суттю справжніми політичними памфлетами (етично важливими книгами), проте памфлетами дуже добре написаними з точки зору стилю (естетично сильними книгами), не має жодної зверхності щодо літератури, яку він називає «легкою». У своїх есеях «Добрі погані книжки», «Книги проти цигарок», «Занепад британського вбивства» та ін. Орвелл розмірковує про феномен читабельності й визнає, що існують романи й оповідання, які не ставлять собі за мету досягнути чогось більшого, ніж просто уваги читачів. Це навіть не його визначення «добрі погані» — це Честертон. Тобто не надто сильні, проте все ж якісні.

Кожне десятиріччя, пише Орвелл, знає 20-30 таких читабельних книг, котрі потім губляться і наступне покоління читачів їх вже не знає. Хоч інколи трапляється, що й така книга продовжує жити з огляду на певний збіг обставин. У будь-якому випадку, добре, що такі книги є, вони живлять читацький інтерес і готують ґрунт для появи справді сильних текстів. До того ж, зізнається автор, немає остаточного критерію, що саме можна однозначно йменувати «легкою літературою». Наприклад, Герберт Веллс для Орвелла — література серйозна, а Гаррієт Бічер Стов з «Хатиною дядька Тома» є слабшою через свою сентиментальність. У цю ж категорію за відверте тяжіння до вигадки потрапляють «Копальні царя Соломона» Райдера Гаґарда і… «Пригоди Шерлока Холмса» Артура Конан Дойла.

Звісно, критерії в Орвелла свої й перевірені власним письмом: текст має означати, має бути корисним у сенсі своєї суспільної вартості. Що я хочу сказати? — має повсякчас перепитувати себе автор. Як це сказати найкраще? Як це сказати найбільш зрозуміло? З іншого боку, письменник має працювати над текстом, щоб сказане відрізнялося від тривіального безбарвного переказу. Проте, на відміну від уже згадуваного Сартра, який, вимагаючи від текстів заангажованості, відсікає ті з них, що вважає некорисними, Орвелл цілком толерує «легку літературу» — хіба що ставиться до неї дещо скептично. Можливо, він передчуває близькість постмодерного часу, в якому навіть найсерйозніші міркування автори загортатимуть в оболонку «легкого» чтива? «Якщо надія і є, — говорить герой «1984» Вінстон Сміт, спостерігаючи, як дебела робітниця розвішує білизну та наспівує популярний мотив, — то вона у пролах». Цю фразу звикли тлумачити як іронію автора, яка вказує на загальну безперспективність бунту в тоталітарній державі: проли/прості/пролетарі несвідомі своєї пригнобленості, вони не мають потреби повставати, натомість партійці, як Вінстон, не мають на це сил. Але сказане вельми просто перенести й на