Читати книгу - "Відьмак. Кров Ельфів"

– Хто на них напав? І навіщо?

– Не знаю, – збрехала вона. – То було страшенно давно, Цірі. Розпитай відьмаків.

– Я розпитувала, – буркнула дівчинка. – Але вони не захотіли мені сказати.

«Я їх розумію, – подумала чародійка. – Дитині, яку вчать на відьмака, до того ж дівчинці, яка не пройшла мутаційні зміни, не говорять про такі справи. Не розповідають такій дитині про різанину. Не лякають таку дитину перспективою того, що й вона колись може почути про себе слова, які викрикували фанатики, маршируючи на Каер Морен. Мутант. Потвора. Дивовижа. Прокляте богами, противне природі створіння. Ні, – подумала вона, – я не дивуюся відьмакам, що не розповіли тобі про це, мала Цірі. І я також тобі про це не розповім. Я, мала Цірі, маю ще більше причин мовчати. Бо я чародійка, а без допомоги чародіїв фанатики не здобули б тоді замок. І отой мерзотний пасквіль, отой поширений «Монструм», який збудив фанатиків і надихнув їх на злочин, також, подейкують, був анонімним твором якогось чарівника. Але я, мала Цірі, не визнаю колективної відповідальності, не відчуваю потреби спокути стосовно події, що мала місце за півстоліття до мого народження. А скелети, які мають бути вічним нагадуванням, нарешті повністю струхлявіють, розпадуться пилом і кануть у забуття, полетять за вітром, який безустанно шмагає схили…»

– Вони не хочуть так лежати, – сказала раптом Цірі. – Не хочуть бути символом, докором сумління чи застереженням. Але не хочуть також, аби прах їх розвіяло вітром.

Трісс підвела голову, почувши зміну в голосі дівчинки. Миттєво відчула магічну ауру, пульсацію і шум крові у скронях. Напружилася, але не відгукнулася ані словом, боячись перервати й збити те, що діялося.

– Звичайний курган. – Голос Цірі робився усе більше ненатуральним, металевим, холодним і злим. – Купка землі, поросла кропивою. Смерть має очі блакитні й холодні, а висота обеліску значення не має, як не мають значення і написи, які на ньому виб’ють. Хто може знати про це краще за тебе, Трісс Мерігольд, чотирнадцята з Гори?

Чародійка завмерла. Бачила, як руки дівчинки стискаються на гриві коня.

– Ти померла на Горі, Трісс Мерігольд, – знову промовив злий, чужий голос. – Навіщо ти сюди приїхала? Повернися, повернися негайно, а цю дитину, Дитину Старшої Крові, забери із собою, щоб віддати її тим, кому належить. Зроби те, Чотирнадцята. Бо якщо ти цього не зробиш, то помреш іще раз. Настане день, коли Гора нагадає про себе. Нагадають про себе братерська могила й обеліск, на якому вибите твоє ім’я.

Мерин голосно заіржав, струснувши головою. Цірі раптом шарпнулася, здригнулася.

– Що сталося? – запитала Трісс, намагаючись опанувати голос.

Цірі відкашлялася, обома руками зачесала волосся, потерла обличчя.

– Нічого… нічого… – буркнула невпевнено. – Я втомилася, це тому… Тому я заснула. Повинна бігти…

Магічна аура зникла. Трісс відчула раптову хвилю холоду, яка огорнула усе тіло. Намагалася умовити себе, що це ефект охоронних чарів, що саме згасали, але знала, що це неправда. Глянула вгору, на кам’яний блок замчиська, що витріщав на неї чорні порожні очні ями зруйнованих бійниць. Її пройняли дрижаки.

Кінь задзвонив підковами по плитах подвір’я. Чародійка швидко зіскочила з сідла, подала Цірі руку. Скориставшись контактом долоні, обережно послала магічний імпульс. І здивувалася. Бо не відчула нічого. Жодної реакції. Жодної відповіді. І жодного опору. У дівчинці, яка мить тому мобілізувала небачено сильну ауру, не було навіть сліду магії. Зараз це була звичайна, погано пострижена й погано вдягнута дитина.

Але дитина ця мить тому звичайною дитиною не була.

Вона ж не мала часу задуматися над дивною подією. Почула скреготіння окутих залізом дверей, що лунало з темного провалля коридору, зяючого за битою аркою. Вона зсунула з плеча хутряну пелерину, зняла лисячу шапку, швидким рухом голови розпушила волосся – свою гордість і свій розпізнавальний знак, – довгі, вилискуючі золотом пухнасті локони кольору свіжого каштану.

Цірі зітхнула з подиву. Тріс посміхнулася, задоволена ефектом. Красиве, довге й розпушене волосся було рідкістю, прикметою стану, статусу, знаком жінки вільної, самій собі пані. Знаком жінки незвичної – бо «звичні» панни носили коси, «звичні» заміжні ховали волосся під чепцями чи хустками. Пані знатного роду, включно із королевами, волосся скручували й укладали. Воїтельки стригли його коротко. І тільки друїдесси й чародійки – і повії – пишалися натуральними гривами, підкреслювали ними незалежність і свободу.

Відьмаки з’явилися як завжди несподівано, як завжди безшелесно, як завжди невідомо звідки. Стали перед нею, високі, стрункі, із руками, сплетеними на грудях, із тягарем тіла, перенесеним на ліву ногу, у позиції, з якої, вона знала, могли атакувати за долю секунди. Цірі стала поряд із ними, в ідентичній позі. У своєму карикатурному вбранні виглядала вона прекумедно.

– Вітаємо в Каер Морені, Трісс.

– Вітаю, Ґеральте.

Він змінився. Здавалося, постарішав. Трісс знала, що це біологічно неможливо – відьмаки старіли, безсумнівно, але в темпі занадто повільному, аби звичайний смертний або чародійка, така молода, як вона, могли зауважити зміни. Але досить було й одного погляду, щоб зрозуміти, що мутація могла сповільнити тільки фізичний процес старіння. Психічний – не могла. Посічене зморшками обличчя Ґеральта було найкращим тому доказом. Трісс із глибоким жалем відвела погляд від очей біловолосого відьмака. Очей, які, ймовірно, бачили занадто багато. Крім того, вона не помітила в тих очах нічого з того, на що розраховувала.

– Вітаю, – повторив він. – Ми раді, що ти захотіла приїхати.

Поряд із Ґеральтом став Ескель, схожий на Вовка, наче брат, якщо не зважати на колір волосся і довгий шрам, який спотворював щоку. І наймолодший із відьмаків Каер Морену, Ламберт, як завжди із некрасивою насмішкуватою гримасою на обличчі. Весеміра не було.

– Вітаємо й запрошуємо всередину, – сказав Ескель. – Холодно, а дує так, наче хтось повісився. Цірі, а ти куди? Тебе запрошення не стосується. Сонце ще високо, нехай його й не видно. Можна ще тренуватися.

– Гей, – труснула волоссям чародійка. – Я бачу, ґречність у Відьмачому Оселищі подешевшала. Цірі привітала мене першою, привела до фортеці. Вона повинна мене супроводжувати…

– Вона тут учиться, Мерігольд, – скривився у пародії на посмішку Ламберт. Він завжди її так називав: «Мерігольд», без титулу, без імені. Трісс це ненавиділа. – Вона учень, не мажордом. Вітання гостей, навіть таких милих, як ти, не входить до її обов’язків. Ходімо, Цірі.

Трісс легенько стенула плечима, вдаючи, що не бачить стурбованих поглядів Ґеральта й Ескеля. Змовчала. Не хотіла їх іще більше