Читати книгу - "Книжконюх. Дарвін, Тьєррі Дебру"

АВА: Тео, я маю йти...

ТЕО: Уже?! Але ж усе це тривало лише мить! Хіба ні? Кілька секунд у голові спантеличеного старого, який, відчуваючи втому серця, притулив руку до грудей... А там — там будуть запахи? Аво?

АВА: Не знаю. Я не бувала там...

ТЕО: Нагадайте мені вибачитися перед Віктором. Ви ж нагадаєте — обіцяєте? Я завжди був такий пихатий... Забував вибачатися... Щоразу забував... А можна взяти з собою книжку?

АВА: Вам вирішувати, Тео.

ТЕО: Лише одну. Це ж нікому не зашкодить! Книжка — така маленька річ! Зовсім маленька... (Поки він шукає, Ава тихенько вислизає.) І дуже стара... Де я її подів? Вона мала бути десь тут! Клятий безлад! Дуже просте, видання «Пригод Робінзона Крузо» без обкладинки. Мені його матуся подарувала... О ні, не перше видання, куди там! І все ж 1834 рік! Малий наклад. Зрештою, то була моя перша книжка. Пахла смаженим каштаном — такий характерний запах! Аво, допоможіть мені... (Він обертається — але її вже немає.) Аво?.. Що ж, — гаразд, не наполягаю... Не наполягаю... Трохи посиджу — а потім піду. Обіцяю... (Сідає.) Востаннє вдихнути книжки. Мої книжки! Востаннє вдихнути... (Глибоко вдихає.) Отак. Запах, запах, запах!

Дарвін 

Дійові особи

412

413

САЛЛІ

СЬЮЗЕН

ЛЮСІ

ЕНТОНІ

СТІВЕН

1.

412: Тобто як — не було початку?!

413: А я не казав, що його не було! Я лише стверджував, що не для всіх думка про початок була очевидною.

412: Ви мене лякаєте, вам це відомо?

413: Вічне перетікання різних видів порожнечі. Є вакуум, заповнений атомами, — з них складаються зірки чи, скажімо, мавпи! — а є вакуум справді порожній. Додам, що порожнеча ніколи не буває порожньою. Ви стежите, не загубились?

412: Зізнаюся: не загубитися складно.

413: Що ж, дивіться... Ми є?

412: Ну... звісно...

413: Але нас з таким самим успіхом могло б не бути!

412: Та що ви кажете...

413: А отже, ми лише альтернатива небуттю.

412: Згоден, але ваші слова не заспокоюють.

413: Ясна річ! Ви запитаєте, певно, чому замість нічого існує щось.

412: Ну...

413: І головне запитання: чи справді був «намір»? А може, ми лише результат коливання? Чи усвідомлював Усесвіт, що одного дня хтось замислюватиметься над цими питаннями, як-от ми з вами?

412: Скажу по правді — це понад моє розуміння!

413: Авжеж! Бо інакше наші думки були б рівноважні, і ми максимально наблизилися б до небуття. Життя ж виникає з вічного протиріччя двох протилежних сил. Візьміть, до прикладу, двох клоунів. Якщо вони схожі, то ми нудьгуємо, а не сміємося — адже саме несхожість породжує сміх!

412: Та ви й сам не дуже кумедний!

413: Вам відомо, чому канапка завжди падає маслом униз?

412: Ні.

413: Рабин відповів би на це: «Бо ви намастили не з того боку!».

412 (помовчавши трохи): Ви що, єврей?

413: Насправді ваше запитання має звучати так: «Чи атоми й порожнеча, з яких я складаюсь — єврейські?». Чи можуть бути атоми єврейськими або не єврейськими? Кумедне запитання, вам не здається?

2.

САЛЛІ: Який єзуїт! Лишень подумай! Замість чемно сказати: «Мадам, я не встиг» чи вигадати будь-яку іншу неправдоподібну причину, цей шибеник глянув мені у вічі і заявив: «Теорії вашого містера Дарвіна — цілковита дурня! Вам кортить походити від мавпи? Це ваша особиста справа! Мене це не обходить». Ти чув таке, га?! Отак звичайнісінькі лінощі прикривають ідеологією!

ЕНТОНІ: І що ти зробила?

САЛЛІ: Уліпила йому нуль! І попросила вийти із класу. А цей поганець з виглядом тріумфатора ішов поміж парт і дивився на мене, мовби на чорта! Не варто й казати, що тепер це обговорює весь коледж!

ЕНТОНІ: Не переймайся, буря стихне...

САЛЛІ: Я не була б така впевнена. Я відчула в цьому випадку щось тривожне...

ЕНТОНІ: Що саме?

САЛЛІ: Не знаю... Малий поводився так упевнено. Ніби... ніби готував цю вихватку заздалегідь...

ЕНТОНІ: Та ну! Ти справді в це віриш?

САЛЛІ: Хтозна... Котра година?

ЕНТОНІ (усміхається): Вісімнадцята вісімнадцять!

САЛЛІ: Ого... Дзеркальний час! Треба збиратися!

3.

413: Коли мене запитують, скільки мені років, то я з дуже серйозним виглядом відповідаю: «Чотирнадцять мільярдів років!». Звісно, я додаю «близько» — «близько чотирнадцяти мільярдів років». Інакше-бо мене прийматимуть за чванька.

412: Ясна річ.

413: Чотирнадцять мільярдів років... звісно, якщо зійтися на тому, що початок все ж був... бо інакше доведеться мати справу з вічністю...

412: Вічність — яка нудьга! Нудніша за смерть...

413: Поставте гостро заточеним олівцем крапку на чистому аркуші. Олівець має бути дуже гострим! Крап­ка має бути звичайною, ні, звичайнісінькою! Бездоганною крапкою, якщо так можна сказати... Хочете вірте, хочете — ні, але чотирнадцять мільярдів років тому весь Усесвіт вміщався в цю крапку. Близькість у такому тісному просторі шокувала! Енергія порожнечі перебувала в рівновазі, аж раптом... хрясь! Коливання! Виникло щось і розповзлося...

412: «Хрясь», кажете? Чи не його дехто зве Богом?

413: А ви тямущий!

Саллі заходить і цілує 413-го в чоло.

САЛЛІ: До завтра, татку! Я тебе дуже люблю.

Саллі виходить.

413: Ну, що таке?

412: Вона назвала вас татом...

413: Авжеж... є в нас кілька спільних генів...

412: Де ми перебуваємо?

413: Запитання в яблучко!

412 (роззирається): Не можу второпати... Здаюся!

413: Марна справа. Тут нікому здаватися. Навіть тварини тут заборонені. (Трохи помовчавши.) Гадаю, час нам представитися. Я — номер 413. Ви — номер 412.

412: Даруйте?!

413: Авжеж, знаю, спершу це спантеличує. Я вже два місяці... спочиваю... відпочиваю... лежу... живу в цій палаті. А ви лише того тижня прибули. Утім мені ви подобаєтеся. Від попереднього номера 412 мене нудило.

412: Ви сказали — в палаті? Чому?!

413: Хочете добру пораду? Припиніть думати так, як думали дотепер.

412: Дотепер? До чого саме?

413: Ну, щодо мене, то я сказав би — до того, як я звалився зі сходів.

412 (по паузі): То ми... мертві?

413: Овва, які гучні заяви! Звісно ж ні! Якби ми були мертві, то не займали би койки номер 412 і 413, а моя донька не цілувала б мене в чоло зі словами «До завтра, татку!». До речі, вас досі ніхто не навідав. У вас немає сім’ї? Як щодо друзів?

412: Ви кепкуєте з мене?

413: