Читати книгу - "Через кладку, Ольга Кобилянська"

Вона відтягнула руку й відвернулась хутко до вікна.

- Ви гніваєтесь? Що з вами зайшло? Я ж не мав заміру зробити вам прикрість, - говорив я далі, силкуючись успокоїти зворушену дівчину, між тим коли мою грудь якась, чи не дика, радість, здавалось, ось-ось розсадить. - Чи, може, не можете простити те, що зайшло між нами на кладці? Обидив я вас? Коли так, то простіть. Я це не в злім замірі вчинив.

- Я вам не маю нічого до прощення, - відповіла вона все ще схвильовано, - лиш прошу вас, залишіть мене тепер. Вас, може, вижидає ваша мати, залишіть мене. Ви бачите, я зворушена.

Мені нараз, мов блискавкою, просвітило в голові й обняло холодом. Ось що, вона, очевидно, знаходилася під впливом нещасливої замітки моєї матері, а побачивши мене перед собою, терпіла від того. Терпіла, а може, може й рівночасно боролася з собою в душі проти впливу моєї істоти.

- Маню! - сказав я поважно, приступаючи наново до неї. - Чи ми не будемо ніколи з собою мирно говорити? Чи мусить усе між нами блукати якесь роздражнююче, блудне світло? Схаменіться! Я ж не ворог ваш. Вам, певно, ніколи на думку не приходить, як дуже вражаєте ви мене своєю несправедливістю, своєю непокірною вдачею, і як глибоко я це відчуваю. Коли будете ви раз добрі?

Вона мовчала. Нараз обтерла рукою очі, в котрих зібралися сльози, і сказала:

- Ви найліпше зробите, як залишите мене.

- Я залишу вас, Маню! - відповів я. - Залишу. Але не в цій хвилі, коли бачу, що ви зворушені чимсь, терпите. Гадаєте, мені легко на вас глянути з свідомістю, що десь там у глибині вашої чистої душі видобувається кров жалю до мене? Не мучте себе й мене і будьте одверті. Воно пристоїть краще вашій вдачі, як оця замкнена боротьба.

Вона поглянула на мене, а відтак сказала:

- Ви маєте слушність, що воно пристояло б ліпше моїй вдачі. Одначе коли одвертість сполучена в деяких разах з немилою задачею заподівати другим прикрість, то чи не ліпше вимовчатись і терпіти самому?

- Це значить, іншими словами, по-вашому так: «Як буду я проти вас одверта, то заподію вам тим прикрість». Чи не так? - натискав я на дівчину, що, очевидно, боролася в тій хвилі за щось з собою.

- Я не обов'язана розкривати перед вами те, що між нас не належить, - відповіла вона, паленіючи й відвертаючи від мене своє лице.

- Ні. Справді ні, Маню. Хіба що, може, з співчуття. А співчуття вашого я не потребую. Та будь-що-будь, - додав я гордо, - я відчуваю, що ви стоїте під впливом якогось непорозуміння, більшого, може, ніж я догадуюсь. Я йду з пересвідченням, що колись ви самі переконаєтесь, що я в тім не винен, і прийдете з тим, що «не належить між нас», самі до мене.

- Ніколи! - почулось від неї твердо.

- Ніколи, панно Маню?

- Ніколи, пане Олесь!

Говорячи, ми віддалялися мимоволі від себе. Тепер по цих її рішуче вимовлених словах я опинився небагатьма кроками біля неї і, поглянувши в її розгорілі очі, я сказав цілком спокійно:

- Прийдете! Розуміється, в тоншім значенні слова. Я бачу ліпше в будучність, як ви. З усією вашою відпорною вдачею, з вашою хоробливою амбіцією ви не вдієте нічого. Дарма, що боретесь.

Вона дивилася на мене великими, з зворушення майже потемнілими очима й сказала:

- Ні. Недарма!

Я розсміявся. Тоді вона, мов приведена моїм сміхом до крайності, сказала:

- До кінця цього року залишаюсь ще тут, а в лютім слідуючого, по весіллю моєї сестри, я їду до Ч. і записуюсь на філософію. Отже «недарма».

Такого обороту я не сподівався і в першій хвилі зчудувався.

- Ви, справді, не покинули своєї думки? - опитав відтак, маючи на гадці весілля з старим професором.

- Ні, цілком ні. Воно вже вирішено.

- За згодою родичів? - спитав я.

- За згодою родичів.

- Віддатися?

Тепер прийшла черга на неї чудуватися. Одначе по хвилині вона, мов надумавшися, відповіла:

- Може, й віддатися. Чому би ні?

- З цього не буде нічого, - відказав я твердо.

- Ого! Може, й тут присвоюєте ви собі право сягати активно в моє життя? - спитала вона, приступаючи до мене ближче?

- Так, панно Маню. Цим разом і тут.

Вона розсміялася подразнюючим сміхом.

- Слава богу! Тут ви не маєте ані одного словечка ані півсловечка до сказання, - сказала зворушеним голосом - У таких справах рішала б я одна, сама. Чуєте? Виключно сама одна. Ні батько, ні мати, ні обставини, а сама я одна

- І я, Маню! - докинув я і вказав на груди, де в кишені знаходився й догі її лист до старого, і споглянув їй у лице Вона, зворушена, аж пополотніла.

- Не мучтесь, - додав я спокійніше. - А схаменіться, до чого воно доведе. Боротьба проти ворожих, нашу істоту й гідність понижаючих зворушень похвальна й пожадана. Але тут, Маню, шкода вас і вашої енергії. Тут не вдієте ви нічого. Ви не самі стоїте в тій боротьбі. - І сказавши це, я пошукав свого капелюха і, вклонившися, вийшов.

Її погляд промайнув по мені. Стояла на своїм місці, звернена лицем до вікна, з зморщеним, мов з фізичного болю, чолом і затисненими устами.

Виходячи вже з алеї, я побачив Нестора й Василька, які силкувалися пустити в повітря свого паперового «драха». [19] В тім я їм поміг, і коли він справді чимраз вище підіймався, несений вітром угору, я схиливсь над Нестором і шепнув йому до уха:

- Піди до твоєї сестри, там у павільйоні, і попроси, щоб також до вас вийшла й поглянула за драхом. Нехай тепер сама не сидить.

Сказавши це, я хутко пішов.

* * *

(По довгім часі).

Я не бачу її і не чую про неї нічого. Чув лиш від Василька, що незадовго має відбутися