Читати книгу - "Княжа Україна, Олександр Олесь"

верблюди заревли.

 

Здобули вже Переяслав,

Вже Чернігів здобули,

Біля Києва спинились

І облогу почали.

 

Стали ждати, аж морози

Вкрили кригою Дніпро.

Перейшли. Боронить Київ

Лицар галицький - Дмитро.

 

Полетіли перші стріли

На Дніпро в орду лиху,

Але стрілами не спиниш

Чорну хмару на шляху.

 

Полетіло з пращ каміння,

Покотилося в яри,

Та камінням не розіб’єш

Віковічної гори.

 

Заспівали, забряжчали

Над татарами мечі,

Та мечами не розвієш

Злої темряви вночі.

 

Ллються хвилями, вкривають,

Топчуть, нищать, ріжуть, б’ють…

Галас, крик. Ревуть верблюди,

І тривожно коні ржуть.

 

Не човни у Чорне море,

А тіла несе Дніпро.

Київ впав. Попав в неволю

Оборонець, сам Дмитро.

 

Разом з Києвом упали

І держава, і народ.

Закотилось наше сонце,

І прийшли віки негод…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

Але доки красне сонце

Ще світитиме очам,

Буде нас надія гріти,

Як зоря, зоріти нам.

 

Доти нам зоріти буде,

Доки буде ніч у нас,

Доки гнівом не наллється

Серце, сповнене образ.

 

ГАЛИЦЬКІ КНЯЗІ.

 

 

РОСТИСЛАВ

 

 

Князем галицьким найпершим

Був відважний Ростислав.

Молодий, стрункий, високий,

Всіх красою чарував.

 

Але він недовго княжив:

Жартувала доля з ним!

Перед ворогом до греків

Мусив він тікати в Крим.

 

На запросини ласкаві,

На бенкет він раз пішов

І у грецького вельможі

Смерть у келиху знайшов.

 

Хитрий грек вином частує,

Царгородським, золотим,

П’є за щастя України

Разом з князем молодим.

 

Ще налив він… і отрути

Підсипає до вина…

«Вип’єм, князю! - грек говорить,-

І за Грецію до дна!»

 

Випив князь до дна свій келих,

І схопивсь за серце він…

І у Корсуні по князю

Похоронний вдарив дзвін.

 

РОСТИСЛАВИЧІ

 

 

Після князя Ростислава

Залишились три сини.

Поховавши батька, з Криму

Повертаються вони.

 

Мирно батьківщину ділять,

В згоді, приязні живуть,

Разом б’ються з ворогами,

Разом всі їдять і п’ють.

 

З українськими князями

Скрізь бажають спільно йти -

До єдиної держави,

До єдиної мети.

 

Але єсть на світі люде

І великі, і малі:

Ті літають духом в небі,

Ці плазують по землі.

 

Князь Василько раз до Любча

На Вкраїну поспішив:

Там нарада відбувалась

Українських всіх князів.

 

Приїздить, за стіл сідає

Й чує мову чарівну:

«Доки будемо губити

Українську сторону?

 

Доки будем ворогами

На єдину землю йти:

Чи у нас не спільна мати,

Чи не рідні ми брати?!

 

Жиймо в згоді! Поцілуймо,

На хресті присягнемо.

Що за нашу спільну Матір

Душу й тіло віддамо».

 

«Згода, згода! - закричали.-

Спільно знищимо того,

Хто покривдити посміє

Брата рідного свого.

 

Разом знищимо навіки!» -

Присягаються князі,

Піднімають хрест угору

І цілують по черзі.

 

Але князь Давид Волинський

З Святополком заодно,

Вже зломив свою присягу,

Вже забув її давно.

 

Він запрошує Василька

У палати на бенкет,

На вино старе, пахуче,

На старий, солодкий мед.

 

Попереджували князя:

«Любий князю, залишись!

Не послухаєш - поїдеш,

Жалкуватимеш колись».

 

Не послухав князь Василько

І поїхав на бенкет…

На столі пахучі вина

І старий солодкий мед.

 

Та який чудний господар:

Покрутивсь і нагло зник.

І у князя Святополка

Не повернеться язик.

 

Так сидять, мовчать, чекають…

Нагло слуги десь взялись

І заковують Василька,

І ведуть його кудись.

 

Повели, на коней сіли

І несуться у весь дух.

Привезли. Сидить в кімнаті,

Гострить ніж якийсь пастух.

 

Боронився князь Василько,

Виривався з лютих рук,

Та йому пастух жорстокий

Очі видовбав, як крук.

 

Довго князь лежав без руху,

Непритомний довго був

І нарешті голос ніжний

Наче матері, почув:

 

«Я з холодної криниці

Дам води твоїм устам,

Я обмию твої рани

І сорочку білу дам».

 

І сліпий Василько плаче,-

Він до пам’яті прийшов:

«Не знімай сорочки з мене,

Щоб сам Бог угледів кров».

 

І заснув Василько знову

Сном глибоким і міцним,

Наче рідна його мати,

Нахилився хтось над ним.

 

ВІЙНИ РОСТИСЛАВИЧІВ

 

 

І довідались про злочин

І князі, і вояки…

Але проти них злочинець

Вже веде свої полки.

 

Святополк, поляки, угри

Творять спілку з ним одну,

Хочуть знову розірвати

На шматки Галичину.

 

Ростиславичі боролись

І побили ворогів,

Володар розбив Давида

І Василька увільнив.

 

І сліпий, слабий Василько

Їде верхи на коні,

Вже не вгледить він ніколи

Сонця в рідній стороні.

 

І угледіли Василька

Перед боєм вояки…

І з сліпих очей Василька

Полетіли блискавки.

 

І, зворушені без краю,

Затаївши в серці гнів,

Вони кинулись з мечами

І розбили ворогів.

 

Довелось також і уграм

Під Перемишлем в боях

Ростиславичам лишити

Безліч трупів на