Читати книгу - "Княжа Україна, Олександр Олесь"

style="">Як осіння ніч смутна,

Плаче, тужить Ярославна,

Припадає до вікна.

 

УТЕЧА ІГОРЯ З НЕВОЛІ

 

 

Степовий майновий ранок,

Не здригнеться море трав…

Схід поволі розцвітає.

Ось і сонце! Ігор встав.

 

Степ в росі… Пташки щебечуть…

Прокидатися пора…

Скочив пес і обтрусився.

Вибіг хлопчик із шатра.

 

Мов хтось вгору кинув стрічку –

Йде із огнища димок,

Половчанка вийшла, віша

На тринога казанок.

 

Хтось таємно, обережно,

Оглядаючись, іде…

«Князю,- каже половчанин,-

Кінь і шабля тебе жде.

 

Князю, ввечері на луг я

Пасти виведу коня…

Тільки смеркне - будь на річці,

Стань і слухай - свисну я.

 

А тепер ти йди на лови,

В полі яструба учи,

Все роби, що завжди робиш,

Але каменем мовчи…»

 

Уклонився половчанин

І до табору спішить…

Серце Ігоря тріпоче,

Думка Ігоря летить.

 

А кругом життя, робота,

Крики, галас, метушня,

Той майструє, той щось точе,

Той осідлує коня.

 

Звечоріло. В хмарах небо.

Не блисне зоря ніде.

Обережно, тихо-тихо

Ігор, крадучись, іде.

 

Ось і річка. Став - ні звука!

Не здригне травинка, лист,

Серце стукає, як дятел,

І нарешті - тихий свист,

 

Тихий, довгий і журливий,

Наче чайки тужний крик.

Ігор кинувся, спинився

І в пітьмі, як олень, зник.

 

…На коня - і в річку! «Князю!

Багна… чуєш… не втопи…»

Але князь уже далеко,

Перед ним уже степи.

 

Чорний кінь за ніч посивів,

Білим вихором летить…

Часом Ігор стане - слуха,-

Десь неначе тупотить.

 

Тупотіло… Довго гнались

Половецькі вояки,

Чорну куряву здіймали,

Слали хмарами шляхи.

 

Ось і рідна Україна…

Навкруги цвіте весна…

Плаче-тужить Ярославна,

Припадає до вікна.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

Про неволю князя пісню

Невідомий лицар склав,

Він умер, але безсмертям

Свою пісню уквітчав.

 

ЗАНЕПАД КИЄВА

 

 

Умирає, гасне Київ,

Сонце нашої землі,

Не пливуть уже до його

Ні човни, ні кораблі.

 

Не пливуть Дніпром у море

І товарів не везуть:

Люди половців бояться,-

Ограбують ще й уб’ють.

 

Не кипить вже вир торговий,

Не лунають голоси,

І кияни подаються

В дикі пущі і ліси.

 

І князі в невпинних сварах

Підупали, знемоглись,

І стежки до їх скарбниці

Не чорніють, як колись.

 

А із півночі, із сходу

Йдуть нові все вороги…

Умирає, гасне Київ…

Тихо, пусто навкруги.

 

СУЗДАЛЬСЬКІ КНЯЗІ

 

 

Понад Волгою й Окою,

Геть далеко навкруги

Розляглись болота, багна,

Вбогі ниви і луги.

 

Там народ московсько-фінський

Ледве-ледве животів:

Жив то з ловів, то з рибальства,

Бідував, але терпів.

 

А нащадки Мономаха,

Що були князями там,

Вже давно свій край забули

І служили москалям.

 

Залишили рідну мову,

Прийняли чужу, нову,

Збудували місто Суздаль,

Володимир і Москву.

 

А думки летять на південь,

До плодючої землі…

І ідуть на Україну

З дужим військом москалі.

 

Нагло Київ облягає

Князь із Суздалі, Андрій.

Наш Мстислав, що в той час княжив,

Сміло кидається в бій.

 

Боронив хоробро місто,

Та було замало сил,-

І вночі в бою завзятім

Вороги беруть Поділ.

 

А уранці вже в ворота

В місто вдерлись дикуни,

Всіх підряд грабують, нищать

І вбивають без вини.

 

З хат, з палат майно виносять,

Дзвони, ризи - із церков…

Трупом вулиці укрили,

Розлили річками кров.

 

Все забрали, обібрали:

І палати, і хати…

Кажуть: всі брати - слов’яни,

Кажуть: всі вони - брати…

 

ТАТАРИ

 

 

Кажуть - раз полюбить лихо,

Так до смерті любить вже,

Мов дитину рідна мати

Доглядає, береже.

 

Вже не з Півночі гнилої,

А із Азії прийшло.

Впало хмарою важкою,

Чорним каменем лягло.

 

Раз у Київ прибігають

Половецькі посланці:

«Поможіть,- кричать,- рятуйте,

Славні лицарі-борці!

 

Йде на нас орда татарська,

Сараною лізе-йде,

Землю курява вкриває,

Степ від тупоту гуде.

 

Як не прийдете на поміч,

Як програєте ви час,

Нас попереду зруйнують,

Але підуть і на вас.

 

Так забудьмо ж давні свари,

Побратаймось в чорні дні

І мечем здобудьмо славу

Кожний рідній стороні!»

 

І князі поклали: спільно

Боронить свої краї.

Київ, Галич і Чернігів

Шлють на бій війська свої.

 

І над Калкою зустрілись,

Як дві хмари, вороги…

Ось зударились, і стало

Справжнє пекло навкруги.

 

Вже татари подаються,

Одступають їх полки,

Вже за ворогом женуться

Українські вояки.

 

Але половці злякались,

Нагло зрадили, втекли…

Нас монголи подолали

І князів в полон взяли.

 

Тяжко, боляче без краю,

Коли спільник кине бій,

А проте безмірно тяжче,

Коли зрадить брат же твій.

 

ЗРУЙНУВАННЯ КИЄВА

 

 

Проплило сімнадцять років -

І татари знов прийшли,

Знову їх заржали коні

І