Читати книгу - "Захар Беркут, Франко І. Я."

і в спокійних ча­сах оп­ла­ту від уся­ко­го проїж­джого, а се му­си­ло спи­ни­ти жи­вий рух по дуклянськ­ій до­розі, ос­ла­би­ти живі зв’язки між гро­ма­да­ми. А рівно­часно з ос­лаб­лен­ням тих зв’язків му­сив іти й упа­док віч­евих, вільних по­рядків у са­мих гро­ма­дах. Власть бо­ярська не мог­ла й не хотіла обік се­бе терпіти дру­гої, гро­мадської власті; між бо­яра­ми а гро­ма­да­ми му­си­ло прий­ти до дов­гої й тяж­кої бо­ротьби, яка вкінці ви­па­ла на не­ко­ристь гро­мад. Прав­да, в тім часі, ко­ли йде на­ше оповідан­ня, бо­ротьба то­та ще да­ле­ко не бу­ла скінче­на, а де­ку­ди, в відлюд­них гірсь­ких се­лах, ще й зовсім не по­ча­ла­ся,- і се бу­ли, мож­на ска­за­ти на­пев­но, най­щас­ливіші за­кут­ки тодішньої Русі. До та­ких щас­ли­вих за­кут­ків на­ле­жа­ла й Ту­хольщи­на, а дорог­а, про­ве­де­на че­рез Бес­кид на Уг­ри, на довгі ча­си забезпечи­ла її доб­ро­бу­ток. Ту­хольська до­ро­га не бу­ла ще в ру­ках бо­ярських, бу­ла вільна для кож­до­го, хоч громадяни­ суміжних з нею се­лищ, як чер­во­но­русько­го, так і угорсько­го бо­ку, пильно сте­рег­ли її від уся­ко­го во­ро­жо­го на­па­ду і да­ва­ли собі взаїмно зна­ти про вся­ку гро­зя­чу не­без­пе­ку, яку та­ким спо­со­бом відби­ва­но зав­ча­су і ти­хо спо­лученими си­ла­ми всіх заінте­ре­со­ва­них тим ділом гро­мад. Не ди­во, про­те, що ле­жа­чи при тій до­розі, на се­ре­дині між Угорщиною і Підгір’ям, Ту­хольщи­на раз у раз підноси­ла­ся­ не ли­ше доб­рим по­бу­том, але й свобідним гро­мадським ла­дом. Своїм приміром во­на освіжу­ва­ла і під­держувала всю до­око­лич­ну вер­хо­ви­ну, а особ­ли­во ті се­ла, в яких уже бу­ли княжі бо­яри і в яких по­ча­лась уже руй­нуюча бо­ротьба між давнім гро­мадст­вом а но­вим панст­вом. Га­ря­че сло­во і ве­ли­ка по­ва­га За­ха­ра Бер­ку­та причи­нювалися не­ма­ло до то­го, що, по­ки більша часть гро­мад дер­жа­ла­ся до­б­ре в тій бо­ротьбі, бо­яри не мог­ли так швид­ко роз­ши­рю­ва­ти своєї власті, як їм сього ба­жа­ло­ся, і мусил­и жи­ти в добрій зла­годі з гро­ма­да­ми, підля­га­ючи в ча­сах су­по­кою їх коп­ним су­дам і засіда­ючи в них по­руч з інши­ми стар­ця­ми, як рівні з рівни­ми. Але та­кий стан був бо­ярам ду­же не­ми­лий; во­ни жда­ли воєнно­го ча­су, як не зна­ти яко­го праз­ни­ка, бо тоді всміха­лась їм надія - відра­зу за­хо­пи­ти всю власть у свої ру­ки, а при тій на­годі роз­би­ти до крих­ти не­на­висні гро­мадські по­рядки, так, аби раз за­хоп­ле­на власть уже не пот­ре­бу­ва­ла ви­хо­ди­ти з їх рук. Але ча­су воєнно­го не бу­ло. Во­ло­дар Чер­воної Русі, князь Да­ни­ло Ро­ма­но­вич, хоч і який був ласка­вий для бо­яр - не то що йо­го батько,- але до­по­мог­ти їм ба­гато не міг, зай­ня­тий то ста­ран­ня­ми о ко­ролівську коро­н­у, то спо­ра­ми князів, що дер­лись за ве­ли­кок­ня­жий київ­сь­кий прес­тол, а най­мен­ше за­без­пе­чу­ван­ням сво­го краю про­тив но­во­го, досі не чу­ва­но­го во­ро­га, мон­голів, що пе­ред де­сятьма ро­ка­ми, мов страш­на гро­мо­ва хма­ра, по­яви­ли­ся бу­ли на східних гра­ни­цях Русі, в над­донських сте­пах, і по­би­ли зібра­них руських князів у страшній і ду­же кро­вавій битві над рікою Кал­кою. Але з-над Кал­ки наг­ло, не­мов на­по­ло­шені хо­робрістю ру­сичів, во­ни вер­ну­ли на­зад, і ось уже де­ся­тий рік ми­нав, а про них не бу­ло нічо­го чу­ти. Тільки глу­ха три­во­га хо­ди­ла по на­роді, мов га­ря­ча вітро­ва хви­ля хо­дить по дозріва­ючім житі і ніхто не знав, чи хви­ля уля­жеться, чи мо­же, на­же­не з со­бою грізну гра­дову ту­чу. А най­мен­ше зна­ли се й надіялись сього князі та бо­яри. Во­ни спокійно по пог­ромі над Кал­кою прий­ня­ли­ся за свою дав­ню ро­бо­ту - спо­ри за насліддя прес­толів і під­копування сво­бідних та са­мо­уп­рав­них гро­мадських порядк­ів. Не­ро­зумні! Во­ни підри­ва­ли ду­ба, кот­рий го­ду­вав їх своїми жо­лудьми! Ко­ли б бу­ли свою власть і свою си­лу по­вер­ну­ли на скріплю­ван­ня, а не на підко­пу­ван­ня тих по­рядків по гро­ма­дах і жи­вих зв язків між гро­ма­да­ми, то на­ша Русь, пев­но, не бу­ла б упа­ла під стріла­ми та то­по­ра­ми мон­голів, але бу­ла б ос­то­яла­ся про­ти них, як гли­бо­ко вкоріне­ний дуб-ве­ле­тень ос­тоюється про­ти осінньої бурі!

Щаслива бу­ла Ту­хольщи­на, бо досі якось об­ми­на­ли її не­ситі очі князів і бо­яр. Чи то для то­го, що ле­жа­ла так віддалік від світу, між го­рами та ска­ла­ми, чи, мо­же, для то­го, що над­то ве­ли­ко­го ба­гатства в ній не бу­ло. До­сить то­го, що бо­яри якось не ма­ли охо­ти затісу­ва­ти­ся в той за­ку­ток. Але і се щас­тя не бу­ло вічне. На­раз од­ної гар­ної дни­ни заїхав у ту­хольські го­ри бо­ярин Ту­гар Вовк і, не ка­жу­чи ніко­му ані сло­ва, по­чав на горбі над Опо­ром, віддалік від Тухлі, але на ту­хольськім грунті, бу­ду­ва­ти собі дім. Ту­хольці з за­чу­ду­ван­ня зра­зу мов­ча­ли не спи­ня­ли но­во­го гос­тя, далі по­ча­ли до­пи­ту­ва­ти­ся йо­го, хто він, відки і за чим при­хо­дить сю­ди?

- Я бо­ярин кня­зя Да­ни­ла,- гор­до відповів їм Ту­гар Во­вк.- За мої зас­лу­ги князь над­го­ро­див ме­не зем­ля­ми й ліса­ми в Ту­хольщині.

- Але ж се землі й ліси гро­мадські! - відповіда­ли йо­му ту­хольці.

- Се ме­не нічо­го не об­хо­дить,- відка­зу­вав бо­ярин,- ідіть і в кня­зя до­по­ми­най­те­ся. Я маю йо­го гра­мо­ту і більше нічо­го зна­ти не хо­чу!

Тухольці ки­ва­ли го­ло­ва­ми на такі бо­ярські сло­ва і не ка­зали нічо­го. А бо­ярин тим ча­сом по­чи­нав собі все згор­да, все пох­ва­ляв­ся кня­жою лас­кою та кня­жою во­лею, хоч зре­ш­тою на­разі й не стісняв ні в чім ту­хольців і не мішав­ся в їх гро­мадські діла. Ту­хольці, а особ­ли­во мо­лодші, зра­зу чи то з ціка­вості, чи з зви­чай­ної гос­тин­ності, час­тенько схо­ди­ли­ся з бо­яри­ном і ро­би­ли йо­му де­які прис­лу­ги,- аж на­раз, мов со­ки­рою втяв, пе­рес­та­ли хо­ди­ти і, оче­вид­но, зо­всім уни­ка­ли йо­го. Се зра­зу зди­ву­ва­ло, а далі й розсерд­ило бо­яри­на, і він по­чав те­пер чи­ни­ти ту­хольцям усякі па­кості. Дім йо­го сто­яв як­раз над ту­хольською до­ро­гою, і він, іду­чи за приміром інших бо­яр, пос­та­вив на до­розі ве­ли­чез­ну ро­гач­ку і ждав від проїжджих для се­бе ми­та. Та ту­хольці бу­ли ту­гий на­род. Во­ни по­чу­ли відра­зу, що тут по­чи­нається рішу­ча бо­ротьба, і пос­та­но­ви­ли, за ра­дою За­хара Беркута сто­яти твер­до і невідступ­но при своїх пра­вах до край­ньої край­ності. Зараз тиж­день по вис­тав­лен­ню ро­гач­ки вис­ла­ла ту­хольська ра­да гро­мадська своїх відпо­руч­ників до Ту­га­ра Вов­ка. Відпо­руч­ни­ки зав­да­ли йо­му ко­рот­ке і рішу­че пи­тан­ня:

- Що ро­биш, бо­яри­не? За що спи­раєш до­ро­гу?

- Так мені хо­четься! - відповів гор­до бо­ярин.- Ко­ли вам крив­да, то йдіть жа­луй­тесь на ме­не до кня­зя.

- Але ж се до­ро­га не кня­жа, а гро­мадська.

- Се ме­не нічо­го не об­хо­дить!

З тим відпо­руч­ни­ки й відда­ли­ли­ся, але за­раз по їх від­ході прий­шла з Тухлі ціла ва­та­га сільської мо­ло­дежі з со­кирами і ти­хе­сенько по­ру­ба­ла ро­гач­ку на дрібні кусні, на­клала з неї