Читати книгу - "Панські жарти, Франко І. Я."

Та ось попівські їдуть сани,

За ними ж довгий ряд таких,

Що пан їх звав бунтівниками

І здавна око мав на них.

Всміхнувся, ближче підійшов

На шлях і гучно крикнув: «Гов!»

І стали сани. Всі вклонились

Низенько. Пан усе всміхався.

«А що, панове,- відізвався,-

Хоч нині ви не опізнились?

А може, вітру хто збоявся

І дома при бабах остався?»

«Ні, їдуть всі!» - сказав отаман,

Що перед паном смирно став.

«Ну, то-то й є! А то б дістав!

Ей, був би битий, як той гаман!

Скажіть ви, бургери, мені,

Що се ви робите? Коли то

Буде вже раз спокій в селі?

Здається, вас ще мало бито,

А то б вам жадні воробці

У головах не цвіркотали!

Скажіть-но ви, єгомосці,

Що се ви знову загадали

Якусь присягу? Хочесь вам

Різок та буків скоштувати?

Ей, бог не брат мій, але сам

Таку прочуханку задам,

Що й внуки будуть пам’ятати!»

Сказав се і окинув нас,

Мов яструб, оком, і немов

Попа побачив перший раз,

До нього ближче підійшов.

«Єгомость,- каже,- що за диво!

І ви на панщину також?

А гарно, гарно! От правдиво,

Ви добрий пастир: де йде стадо,

Туди ж і він іде. Ну, що ж,-

Вітайте! Ми приймем вас радо».

Та піп, хоч голосом тремтячим,

Але з достоїнством сказав:

«Вельможний дідич наш, як бачим,

В гуморі нині. Бог послав

На пана радість,- слава богу!

Молітесь, паночку, лишень,

Щоб бог на завтрашній вам день

Сю радість не змінив в тривогу!»

Пан враз аж кинувсь, мов його

Шпигнув гадюки зуб затрутий.

«Що, що сказав ти, попе, що?»

«Кажу лиш те, що може чути

Спокійно всякий христянин.

На кого гордість бог зсилає,

Так, що й на бога він не дбає,

То знак, що близько вже чекає

Одверта пропасть перед ним».

«Ти будеш ще мені грозити?»

«Ні, ясний пане, я не грожу,

А лиш кажу вам правду божу.

Котра, мабуть, не звісна вам».

«Таких вчи дурнів, як ти сам,

А не мене будеш навчати».

«Я панській мудрості віддам

Чолом охоче, рад лиш знати,

Чи то вона веліла вам

Сьогодні свято бунтувати,

Святую церкву замикати

І гнать на панщину людей?

Ей, пане, пане, схаменіться,

І мудрістю ви не чваніться!

Таж якби власних я грудей

Не був наставив в обороні

Тих ваших слуг, то хто і зна,

Чи коло церкви би в тій хвили

Ся буря і метіль грізна

Калюжі кров’ю їх червоні

Не замітала! Пане милий,

Тямуйте: в світі без різниць

Усе свої границі має

І що ніхто таких границь

Безкарно не переступає».

«Ге, гарне казання твоє!

Та знаєш, попе, ось що дивно:

Для інших в тебе мудрість є,

А робиш сам якраз противно.

Чи не казав тобі я: знай

Свої попівськії границі,

Усяку школу занехай,

Не говори хлопам дурниці!

А ти ось як! Завзявсь, мабуть,

Мене до крихти зруйнувати!

Хлопи присяги, волі ждуть,

Горілки, хоч їх ріж, не п’ють,

І жид платить не хоче рати.

Так що ж ти думаєш? Мені

Через попа іти з торбами?

Ні, попе! Ще раз кажу: ні!

Не так я поговорю з вами!

Завчасно ти й той клятий шваб

Про волю ще заговорили!

Ось покажу я вам, хоча б

Ви що хотіли, те й робили,

Що я тут пан! Віднині ти

Махай на панщину з хлопами!

Вмів шкоду ти мені нести,

Відроблюй власними руками!»

«Що пан тут пан, я добре знаю,

Та тільки є й над паном пан.

Я тільки силі улягаю,

Та в очі пану заявляю,

Що се безправство, що мій стан

Мене від панщини звільняє,

Що царське право пан нехтує».

«Про право тут балакать всує,

Бо не твого ума се діло.

Ти бачив, попе, інвентар?

А там стоїть, що піп тримає

Грунт між громадою з двох пар.

От з того виводжу я сміло,

Що грунт сей хлопський, рустикальний,

І з нього панщини звичайний

Для мене вимір випада».

«Воно б то так, лиш те біда,

Що в інвентарі ж додається:

«Від панщини й данин свобідний».

«Свобідний тільки той, хто гідний!

А втім, коли тобі здається,

Що кривда сталась над тобою,

Жалійся в суд, а я постою

За своїм правом. А в сей час

Я ще тут пан і мій наказ

Сповняйте! Годі тут молоти!

Ану, до лісу, до роботи!

А живо, не жалійте рук,-

В противнім разі вам гайдук

Нагайкою додасть охоти.

Ну, гей же! Поспішайте враз!

Я швидко вийду сам до вас!»

Ревів, стогнав від бурі бір,

Немов голодний, лютий звір,

І чорним гіллям, мов руками,

Махав у вітрі, бивсь і хріп,

Коли понурими купками

В’їздили ми під темний стріп.

Як дивно, лячно якось стало

Усім в тій хвилі, наче ми

В якийсь заклятий світ в’їздили,

У царство сумерку й зими,

З якого вже повік не мали

Вернуть живими, як з тюрми.

Як дивно, лячно залунали

Удари наших топорів,

У звори, дебрі відгук слали,

Немов тим відгуком скликали,

Громади відьм