Читати книгу - "Марні зусилля кохання, Вільям Шекспір"

В ній висловлю печаль мого кохання.

Якби король, Лонгвіль і сам Бірон

Теж закохались - зникло б, наче сон,

Із мене звинувачення у зраді...

Чи винні є, коли всі винуваті?

Лонгвіль

(підходить)

Дюмене, ти немилосердний в тузі.

Чи треба мати у нещасті друзів?

Ти зблід, я червонів би, наче рак,

Якби мене підслухали отак.

Король

(підходить)

То червоній! Ти винуватий двічі

Тим, що виказуєш Дюмену в вічі.

Не любиш ти Марії? Це ж Лонгвіль

Сонет їй написав п’янкий, як хміль!

Чи ви руками не стискали груди,

Щоб серце вгамувати, біль забути?

В кущах сидів я й стежив, свідок бог,

За вами й червонів за вас обох.

Я чув зітхання ваші й ваші вірші,

Я чув слова й освідчення ще гірші.

Один стогнав, а другий звав: «Зевес!»

«О злото кіс!» - «В очах тону я весь!»

(До Лонгвіля)

Той клятву ламле, щоб ввійти до раю.

(До Дюмена)

А той кохати іншу Зевсу рає.

Та що б на це сказав Бірон, якби

Він чув слова відступництва й ганьби?

О, як би він - і ваша в цім ганьба вся! -

Глумився з нас, радів, стрибав, сміявся!

Клянусь казною, тільки б я хотів,

Щоб він таких не чув про мене слів.

Бірон

Час лицемірність відшмагать бридливу!

(Злазить з дерева)

Владарю мій, прошу, не майте гніву!

Ви ставите любов на карб червам,

А закохались теж в одну із дам.

Хіба ж сльоза у вас не колісниця,

В якій, відбившися, принцеса мчиться?

Хіба ви клятву свято бережете?

Лиш менестрелі створюють сонети!

А вас і сором не бере легкий,

Що ви всі три спіймались, як пташки.

В чужих очах знайшли, о гріховоди,

Ви порошинку, я ж у вас - колоду.

Ну й сцена тут відкрилася мені:

Зітхання й шал, слова дурні й сумні.

О, як, щоб не зірватись, я тримався,

Коли державець в мошку обертався,

На скрипці дужий Геркулес триндикав,

А джигу мудрий Соломон мурликав,

А Нестор 58 у ляльки з дітками грав,

І наш Тімон 59 сміявся з їх забав.

Чого похнюпився, Дюмене, вмить?

Скажи, Лонгвілю, що тебе болить?

А мій король? В усіх у грудях біль.

Мікстуру ж їм!

Король

Твій жарт - на рану сіль.

Ти нас принижуєш погордним зором?

Бірон

Не я вас - кинули мене ви в сором.

Наївний, чесний, я вважав гріхом

Зламати клятву, нехтувати злом.

Ганьба мені за давню дружбу з вами,

Несталими, зрадливими людцями.

Хто бачив з вас, щоб вірші я писав,

Щоб чепурився, в’янув і зітхав

За дівою? Чи чув із вас хто-будь,

Щоб вихваляв я очі, ніжку, грудь,

Чоло, уста, ходу, овали пліч?..

Король

Який святий! Незрозуміла річ!

Чого ж, мов злодію, тобі спішити?

Бірон

Любов жене. Закохані, пустіте.

Входять Жакнета і Довбешка. 60

Жакнета

Хай бог вас береже!

Король

Із чим прийшли?

Довбешка

Із зрадою.

Король

Хто зрадив і коли?

Довбешка

Не зрадив ще ніхто.

Король

Якщо вже так, то з саду

Геть забирайтеся, свою забравши зраду.

Жакнета

Прошу, сеньйоре мій, цей прочитайте лист.

Наш пастор нам сказав: ховає зраду зміст.

Король

Біроне, прочитай.

(Дає йому листа)

Хто дав тобі його?

Жакнета

Довбешка, звісно.

Король

(до Довбешки)

А тобі хто дав?

Довбешка

Дун Адрамадьйо, дун Адрамадьйо.

Король

Біроне, що з тобою? Навіщо рвеш листа?

Бірон

Сеньйоре, не турбуйтесь, сама в нім сміхота.

Лонгвіль

Але ж він схвилювався й не те відповіда.

Дюмен

(збирає клаптики паперу)

Та це ж Біронів почерк, його ж і підпис тута.

Бірон

(до Довбешки)

Ти на мій гріх зродився, проклятий баламуте.

Я винуватий, винний і в цім признатись рад.

Король

У чому?

Бірон

В тім, що дурнів я замикаю ряд.

Попалися ви троє, владарю, я - четвертий.

Як злодій кишеньковий, з нас кожен гідний смерті.

Чужих спровадьте звідси, і я покаюсь гірко.

Дюмен

Число ми склали парне.

Бірон

Це правда, нас четвірко.

Хай вийдуть голубочки.

Король

Не стійте тут, а - в путь!

Довбешка

Тут зрадники зостались, а чесних геть женуть.

Жакнета і Довбешка виходять.

Бірон

Закохані, дозвольте вас обняти!

Ми вірні так, як вірна плоті кров.

Ясніти небу й морю вирувати,-

Закон старих ще юність не зборов.

З’явилися з любові ми на світ,-

Цим поясню від клятви наш відхід.

Король

Як? Лист розкрив твою любов незмінну?

Бірон

Питаєте! Хто, взрівши Розаліну,

Немов дикун-індус, коли святе

Зі сходу сонце блисне світлом раннім,

Грудьми у прах побожно не впаде,

Сумирний і засліплений сіянням?

Хто сміє на красу, яка зійшла,

Дивитися орлиним гордим оком

І не сліпитись ясністю чола?

Король

Невже пойнявсь ти запалом високим?

Моя любов - це сонце, а твоя -

Бліда супутниця мого світила.

Бірон

Тоді я не Бірон. Вона ж