Читати книгу - "Вітряк, Славчо Чернишев"

Дівчата сиділи на носі, не знаючи, як поводитися. Сашо натхненно гріб і не думав про Колку. Час від часу він повертався назад і дивився на любе його серцю обличчя, на чорні, немов намальовані тушшю брови, — і не відчував утоми. Доменіка трохи освоїлась, але серце в неї стискалось від болю. Вона намагалася прогнати цей біль, разів зо два нишком глянула на Саша, той дивився на неї, як і раніше, і це трохи заспокоїло дівчину. Максим спрямував барку в відкрите море. Трохи згодом вийшли з-під високого скелястого південного берега. Подув вітерець. Підняли парус. Колка став біля керма, а Максим підійшов до дівчат і дружелюбно сказав:

— Знаєте що, давайте познайомимось…

І вони потисли одне одному руки.

— Що правда, то правда, — привітно говорив він, — зустрічаємось уже відколи, а ще й досі не знайомі… Сашо, Андрій, ідіть сюди… Познайомтесь…

Сашо несміливо доторкнувся до руки Доменіки.

— Липов… — бовкнув зопалу, неначе вона не знала його прізвища, і поквапливо відсмикнув свою руку, немов обпечений.

Доменіка опустила очі.

— Ти дивись, уже перша година. Давайте пообідаємо в морі? — весело запропонував Максим. Він був страшенно радий за Саша. Неначе не його приятель, а він сам переживав те дивне приємне почуття…

— Чудово! — вигукнула Марія.

Доменіка хотіла заперечити, але хлопці заметушились, і вона промовчала. Опустили парус і «накрили на стіл». Хлопці повитягали свої запаси. Дівчата соромливо підсіли ближче. Розмова пожвавішала. Сашо з Доменікою нишком переглядались, і дівчина, можливо, вперше за все своє сумне життя була щасливою. Потім почали співати. У Доменіки був чудовий грудний голос, Сашо почував себе на сьомому небі… Колка сидів за стерном, жував задумано тараню, а в голові роїлись одні й ті самі думки: «Хіба Мортій Дражев може бути гарною людиною? Допомагати нещасним?.. Ні, ні! Допоміг тільки про людське око. Без сумніву! Бо на нього всі пальцями тикають…»

Голос Доменіки перелякано увірвався. Сашо схопився, готовий кинутись їй на допомогу. Але дівчині ніщо не загрожувало. Всі розпитували, що трапилось, але вона мовчала, стиснувши губи. Марія догадалася.

— Справді, — почала хвилюватись і вона, ламаючи пальці. — Дома її чекають на обід. У неї батько…

Колка, який, здавалося, тільки цього й чекав, вигукнув:

— Увага! Всі по місцях!

На цей раз Сашові здалось, що гребти стало втроє важче. Можливо, через те, що Доменіка їхала додому.

Не попрощавшись, дівчата побігли вгору розжареною курною вулицею. А капітан Моко тут як тут.

— Що я бачу? Панянки? Прогулянка на човні! — придуркувато бовкнув він і зареготав хрипким п'яним голосом.

Хлопці не звернули на нього уваги. Моко був їхнім улюбленцем, але цього разу він їм здавався надто грубим і дурним. Моко спробував ще щось сказати, але, побачивши, що його жарти не дуже до вподоби хлопцям, повернувся й кудись поплентався. Набережна була безлюдна. В таку пору жителі Н. відпочивали.

У Доменіки завмирало серце, коли вона входила до хати. Ось зараз батько розкричиться, мов божевільний. Вона відчувала себе винною і немов побитою. Ой лишенько, чого було спізнюватись! У їхньому будинку було повно дачників, вони почують і сміятимуться з них. Щоправда, відтоді, як у них стали жити квартиранти, батько уже так не казився, як раніше. Тепер він, стиснувши зуби, тільки говорив тяжкі дошкульні слова. Інколи бив дочку по обличчю тонкими сухими руками, поквапливо затуляючи їй рота, щоб бува хто не почув переляканого крику дівчини. Мати, яка надзвичайно схудла за останні роки, сиділа тихо й безпорадно за столом, і її серце мліло від болю. Вона була безмовна рабиня, а Мортій — всевладний і лихий господар, якому ніхто в сім'ї не наважувався суперечити.

Дівчина відчинила несміливо двері в прибудову, де вони жили влітку, щоб було більше вільних кімнат для дачників, готова крізь землю провалитись, як тільки батько почне сичати. В кімнаті не було нікого. На столі стояла вже холодна їжа. На цей раз їй залишили їсти. Дівчина здивувалась, але не заспокоїлась. Доменіка сіла і почала повільно жувати. Їсти не хотілось, але вона не хотіла показувати, що обідала десь у людей.

Двері сусідньої кімнати скрипнули, і на порозі з'явився Мортій. Дівчина випустила з рук виделку і покірливо схилила голову.

— Куди це ти ходила? — суворо запитав Мортій, але в голосі його забриніла якась нова, незнайома до цього часу лагідна нотка.

Від несподіванки дівчина підняла голову: вперше в житті вона бачила сухе й чорне батькове обличчя лагідним. Ця переміна їй надала сили, і вона сказала тихим, але сміливим тоном:

— Була в морі… — і подумала: «Зараз почне сичати».

— Справді? — люб'язно посміхнувся Мортій. — З ким?

Дівчина вирішила не приховувати.

— З хлопцями з нашої гімназії. І з Марією, — злякавшись, додала вона.

— Чудово… А звідки хлопці? Тутешні?

— Ні, з міста. Приїхали на літо…

— Чи бува не вчорашні герої?

— Вони… — зраділа дівчина, що батькові про них відомо, і почала жваво розповідати — Один — лікарів син, другий — інженерів, третій… правду кажучи, я його не знаю, а четвертий Максим, у нього тут дядько… Бай Нако його дядько…

— Значить, хлопці непогані? — глянув на неї Мортій, і важко було зрозуміти, чи він жартує, чи говорить серйозно.

— Хороші… Особливо Сашо… — проговорилась вона й закусила губу.

Мортій помітив це.

— Чий він син?

— Лікарів, доктора Липова…

— Ага, доктора Липова… Знаю такого. Де ви зустрілися?

— На дюнах… Вони їздили до вітряка, а дід Ставро їх прогнав, — і Доменіка роблено посміхнулась.

— Чому?

— Не знаю… Та він же такий…

— Виходить, що не такі вони вже