Читати книгу - "Голубий Птах, названий син ірокезів, Ганна Юрген"

Легесенький подих вітру захвилював маїсове море, під берега якого саме відчалювали у небесну блакить осяяні сонцем хмаринки.

Рій комарів знявся над тихою річкою, і хлопець був вдячний тітці Хмарі за її різноколірні мазі, бо ніщо, крім фарб, не рятувало від жалючого лиха.

Думками Георг полинув у хату Черепахи.

— Маліє, ти знаєш, хто той чоловік, що приніс мене вчора?

— То мій батько.

— Що ти сказала? Твій батько?

— Авжеж. Коли я прийшла з дровами додому, двоє коней паслися в садку. То я вже знала, що це він повернувся з поїздки на південь і заїхав по мене. А як ти не прийшов, він рано-вранці вирушив тебе шукати.

Георг забув і про поле, і про злодійкуватих шпаків; тріскачка випала у нього з рук. Перед ним постали люди, про існування яких він навіть не підозрівав, але про яких і на день не забувала сім'я, де він жив як рівний. Йому раніше здавалося, що хата Черепахи — це одна окрема родина.

— Ти ж мені казала, що Димний День і Кругла Хмара — твої дядько і тітка. Тому я думав, що твої батьки померли.

— Ні, мої батько й мати живуть біля Бобрової Річки.

— А чому ж ти тут?

— Я приїхала тільки погостювати. Дядько — брат моєї матері — запросив мене на той час, поки мій батько з товаром Довгої Хати з'їздить на південь.

— Скажи, будь ласка, тепер ти поїдеш з Прибережних Луків?

— Поїду, мама жде мене. А знаєш, моя мама теж із роду Черепахи; її звуть Сяюче Полуденне Сонце…

Нічого з того, що розповідала дівчинка, Георг уже не чув. Розжарене блакитне небо одразу ніби вкрилося хмарами. Хлопець не міг собі уявити життя без Малії. Темна хата стане ще темнішою без її швидких кроків і дзвінкого голосу, йому пригадалось, як вона в першу ніч насипала йому їсти, як вони разом носили дрова, сторожували в полі і збирали ягоди. Невже йому доведеться тепер гратися з Косооким Лисом або іншими хлопцями, що завжди навздогінці «дурнем» дражнять?

Пригнічений і похмурий він побрів додому, залишивши Малію саму сторожувати. У сливовому садку зустрів тітку Хмару і виклав їй усе, що було на душі. Кругла Хмара добре зрозуміла його і, здавалося, так само, як і він, не раділа майбутній зміні. Але вона, чудно змішуючи англійську мову з ірокезькою, лагідно заговорила до хлопця.

З усього сказаного хлопець зрозумів лише окремі слова. Він довідався, що батько Малії вождь і що його звуть Малий Ведмідь, але основної суті не збагнув. Правда, тітка висловлювалася дуже обережно, бо вона боялася глузувань свого зятя. Малий Ведмідь міг бути надто кусливим. Димного Дня з його «убогим воронячим пір'ям» він ніколи не називав інакше, як «носій пишних прикрас із пір'я», однак хлопцеві не слід про це знати.

За обідом Георг побачив, якою повагою користувався гість у роді Черепахи. Кімнату вистелили дубленими шкірами, сім'я мовчки розсілася навколо вогню на циновках, навіть Малія принишкла. Серед них, наче масивна колода, височіла фігура гостя. Він зняв шкіряну шапочку з орлиними перами. Димний День ретельно набив трубку, випустив кілька хмарин перед собою і прислужливо подав її вождеві.

Коли увійшов Георг, тітка порушила мовчання тихим, майже смиренним зауваженням: «Це наш новий син». Гість пробурчав кілька слів, і Кругла Хмара зніяковіла.

— Про це я знаю з учорашнього дня. Пора б моїй зовиці вже переконатись у стійкості моєї пам'яті, — сказав вождь. Тітка сподівалася, що хлопець, може, не зрозуміє цієї ущипливої люб'язності.

Пообідавши, чоловіки пішли до південних дверей покурити. Коли Георг зібрався йти в поле, вождь знаком підкликав його.

— Сину мій, ти повинен знати свою долю. Тобі відомо, що більшість ірокезів — вороги французів, тому вони залишилися вдома, коли почалася війна. Але я зобов'язав свого зятя, — при цьому він указав на Димного Дня, — прийняти одного з полонених на місце мого сина, що відійшов у далеку дорогу. Мій наказ виконано. Не заросте поріг мій травою, і буде мені опора на старість. Ось те, що я хотів тобі сказати.

Димний День пояснив сказане, і хлопець зрозумів усе. В його пам'яті виринув той день у госпіталі форту Дю Кесн, коли Димний День удруге відвідав його: «З індійцями підеш і сам червоношкірим станеш, тебе приймуть на місце померлого сина», говорив він тоді. Отже, і самого початку його було вже призначено для сім'ї вождя, Малого Ведмедя, і новий батько забере не тільки Малію, а й його. Тому-то вождь поспішив розшукати втікача, адже це було в його інтересах.

Побіжно в Георга промайнула думка, що з нового місця можна буде знайти кращу нагоду для втечі, ніж тут, на річці Оленяче Око. Проте він схаменувся, — адже з ним Малія, ніхто не гукатиме йому вслід «дурень», і пика Косоокого Лиса зникне назавжди.

Прощатися все-таки важко. Яким далеким став для хлопця батьківський дім разом з його страхами перед кривавими поганськими собаками»! У тітчиних обіймах Георг ледве стримував сльози. Кругла Хмара, здається, перестала боятися насмішкуватих зауважень зятя. Димний День не моргнув навіть оком, але його вороняче перо тремтіло. Від'їжджаючі ще довго чули вигуки домочадців. Сільські діти, що проводжали їх, зупинилися аж на узліссі. Малий Ведмідь взяв курс на північ.

Це літо, сповнене пригод, з такою силою обрушувало на хлопця картини вражень від мандрівки, що, здавалося, само трісне від них. Пізніше, правда, вони збліднуть, бо поява Полуденного Сонця, названої матері Георга, перевершить усі враження від перших зустрічей з індійцями, але поки що ці враження були свіжі й глибокі.

За полями і терасами Прибережних Луків Георгові видно було самі лише дерева. Ще з Джуніати він не знав нічого іншого, крім безкрайого покриву лісу, під яким майже задихались малесенькі селища. Тепер уперше в житті він побачив широкі,