Читати книгу - "Голубий Птах, названий син ірокезів, Ганна Юрген"

Коли б хоч ноги не так боліли; він не міг навіть поворухнутись. Однак, як тільки серед нічних голосів чітко залунало протяжне хрипке завивання вовків, хлопець блискавично схопився на ноги і вмить опинився на нижніх гілках. Сірі розбійники вийшли на полювання.

Хлопець просидів на дереві, аж поки почало світати і навколо запанувала ранкова тиша. Ледве живий спустився втікач із своєї схованки і довго ще не міг ворухнути занімілими ногами. В ногах перестало сіпати і колоти, але сьогодні він уже не йшов, а ніби повз, продираючись крізь хащі.

Мабуть, сонце нестерпно розпікало верховіття дерев, бо тут, внизу, осідала духота, яка тягарем придавлювала все тіло. Георгові здавалося, ніби він бреде темно-зеленою киплячою водою. Так він, хоч і з величезними труднощами, аж до обіду просувався вперед. Стежка бігла з пагорка вниз зо струмочка. Хлопець доплентався до самого берега, а потім знесилений упав на пісок. Напівсвідомо стягнув-з ніг мокасини і спустив ноги у воду. Чого ж йому треба біля струмка? Щось таке пов'язане з струмком… Учора він ще знав. Намагався пригадати, але пам'ять зрадила його.

Ледве доліз у тінь чагарників і, мов неживий, простягся під розкішним кущем. Звалені бурею дерева тут, біля струмка, прорвали зелену запону, широкий потік світла виблискував на зибучій поверхні води і золотими списами пронизував листяні стіни. У напівзабутті хлопець лежав весь час, поки стояла спека.

Та ось знову долинає гуркіт далеких літавр. Дедалі настирливіше вдирається у маленький просвіт біля струмка, повільно розкочується, а потім з новою силою повертається назад. Спека, напевне, не заважала невидимому барабанщикові, глухий стукіт безупинно вторгався у вуха знесиленого хлопця.

Георг був надто виснажений, щоб звертати на нього увагу. Хлопець марив. Здавалося, що це починається день в Рейстауні, що ось-ось засурмлять ріжки, покличуть шикуватися. Скільки разів чув він цей сигнал, гостюючи у Рейстауні. Тітка Рахель бувало вже стукала на кухні, запах смаженого сала доносився аж до нього в ліжко, а потім гриміли барабани точнісінько так, як зараз. І там був Шнап…

Щасливий хлопець підставив собачій морді, вологій і холодній, своє обличчя. Він остаточно отямився, коли тварина протяжно завила. Хлопець злякано підвівся: у Шнапа ж були білі плями над очима! Та це не Шнап! Цього собаку вій взагалі не знає! Це, мабуть, індійська вівчарка. Сон про Рейстаун розвіявся.

Безшумно наблизилася якась тінь. Серце Георга похололо, він наче прикипів до місця. Потім підвів очі і побачив зовсім незнайоме обличчя. Ні, той, що сидить перед ним навпочіпки, це не Димний День, хоч і в нього темно-червона індійська шкіра і пера колишуться на голові. Обличчя з міцним підборіддям було майже чотирикутним. Двоє маленьких чорних очей допитливо розглядали хлопця, потім простяглася темна рука, повільно і ніжно погладила Георгові щоки. З'явився окраєць хліба з холодним м'ясом. Маленькими шматочками невідомий засовував їжу Георгові в рот, а той механічно жував.

Хлопець обмірковував. Звідки цей індієць, що сидить тут і годує його? Він перебрав у пам'яті всіх мешканців із хати Черепахи, але на жодному з них не затримався: навіть у селі він ніколи не зустрічав цього чоловіка. Може, він зовсім з іншого селища?

Георг з'їв хліб, підвівся, зробив кілька непевних кроків і похитнувся. Індієць, не довго думаючи, взяв його на плечі. Георг обхопив чужинця за шию руками і відчув дотик холодного металу: на коричньовій шиї висів ланцюжок з великими срібними брязкальцями, які охоче носять ірокези. З шкіряної шапочки схилялися білі і коричньові пера; одна пір'їна стирчала і, ніби дражнячись, лоскотала Георгові носа.

Приємна дрімота огорнула хлопця; йому було так добре на кремезній спині, що тихо колихалась від широких кроків. Уже майже засинаючи, хлопець помітив, що вони повертаються тією самою стежкою, якою він ішов сюди, назад на Прибережні Луки.

Георг остаточно опам'ятався тільки тоді, коли зісковзнув на землю перед дверима хати Черепахи. Малія закричала від радості, тітка мало не роздавила його у своїх обіймах, ну, а Димний День?

Хлопець боязко зиркнув на дядька, який нерухомо стояв на порозі, і на собаку поруч нього з двома білими плямами на лобі.

Коли втікач підійшов ближче, Димний День підняв тварину і поклав Георгові на руки: «Це твій новий собака. Він належить тобі».

Хлопець стояв вражений, а потім наче прозрів. Обвів поглядом присутніх, і йому стало соромно. Скільки разів він у думці проклинав дядька, а той зогріває його потоком теплих слів, які течуть із його тонких вуст. Аж на край села ходив Димний День, щоб дістати собаку, схожого на Шнапа. Нарешті в останній хатині він знайшов і виміняв його на боброву шкурку.

— Ми бачили, як ти страждав. Нам хотілось полегшити твоє горе. Ми зробили Шнапові могилку із свіжої землі, потрусили листям, посадили деревця, — говорив дядько, мов вождь на зборах ради. А в нього на маківці, ніби стверджуючи його слова, кивало розкуйовджене вороняче пір'я. Хто б міг подумати, що це Димний День?

Про втечу ніхто навіть не згадав. Індійця, що приніс його сюди, Георг зовсім забув. Сон витіснив усе: невидимий барабан, чужинця і навіть нового Шнапа.

Наступного ранку сонце осявало перед ним зовсім новий світ. Але що саме і наскільки змінилося, хлопець відразу не міг збагнути. Тітка дала йому добре виспатись, а після сніданку послала разом з Малією до куреня в поле.

— Шпаки і ворони пожеруть увесь маїс — поганяйте їх там гарненько, а то нам нічого не зостанеться!

Перед дверима Георг збентежився: серед чоловіків, що курили на причілку, сидів учорашній індієць. Хлопець поглянув ще раз, але у кремезній широкій постаті і відважному обличчі з сильним підборіддям не можна було помилитись: це він приніс його сюди на своїй спині.

Замислений і мовчазний хлопець ішов поруч супутниці на поле. Незабаром вони вже стрибали на підстилці із свіжих гілок і, якщо зграя шпаків з'являлася над маїсом, тарабанили палицями по дошках. Далі чулося те саме; цілий день без