Читати книгу - "Саботаж"

– Залюбки.

Він усівся біля Неллі, навпроти її суворої подруги з дещо зів’ялим, утомленим обличчям. Понад сорок років, імовірно, старша за свою супутницю. Колись – до того, як час чи життєві негаразди зістарили її,– вона, певно, була гарною. Білявка була значно свіжішою – балакуча, жвава, розкута, самовпевнена, із розв’язними манерами подорожуючої американки із заможної родини. Від неї відчутніше пахло доларами, ніж парфумами «Макс Фактор». Запах елітних розваг – літо в Новій Англії, зима на Лазурному узбережжі, а між ними – кабіна першого класу на «Квін Мері». Меґґі – зразкова бідна компаньйонка – пахла невдачами; перед нею на скатертині лежала книжка. Жодна з жінок не носила обручку.

– А ви справді працюєте редактором путівника «Мішлен»?

Посмішка Фалько стала ще більш гарячою, підскочивши до тридцяти восьми градусів за Фаренгейтом.

– Ні. Я безсоромно збрехав вам. Я – іспанський ідальго. А на дозвіллі – тореро.

– Тореро?

Він спокійно кивнув.

– Авжеж.

– І комуніст?

– Само собою. Комуніст і тореро… Всі іспанці так розважаються, якщо не воюють.

– Ви божевільний! – засміялась Неллі.

Брюнетка Меґґі позирнула на нього – очі за круглими скельцями були серйозними. Під ними виднілися темні кола, що надавали їй меланхолійного вигляду. Фалько б не здивувався, якби дізнався, що вона потайки пише вірші. Скидається на те. Боковим зором він помітив назву книжки – «Гранд Готель».

– В Іспанії відбувається щось жахливе, – із сумом мовила вона.

Фалько покликав офіціанта, дістав портсигар, відкрив його й простягнув жінкам.

– Це точно, – сказав він.

Годину по тому Фалько повернувся до свого купе після милої бесіди й легкого флірту з Неллі, яка допомогла йому приємно провести час (таке спілкування – один із засобів професійного тренування, не гірший за інші). Він повісив піджак на вішак, відстебнув запонки, засукав рукави сорочки й ополоснув лице холодною водою, попередньо переконавшись, що пістолет лежить у схованці і все гаразд. Опустив відкидний столик, поклав сигарети та запальничку і заходився читати досьє Лео Баярда.

Француз, сорок два роки, під час Першої світової війни служив офіцером. Успішний журналіст і письменник, чиї твори «Нічого розповідати» і відзначений Гонкурівською премією «Забутий окоп» зміцнили його репутацію інтелектуала лівих поглядів. Прихильник Радянського Союзу, який присвятив Росії палку промову на з’їзді письменників. На думку анонімного автора досьє, Баярд не був комуністом у теорії, а виявляв свої симпатії на практиці: цей енергійний, пристрасний, завзятий чоловік щиро захоплювався сталінським режимом, у якому не помічав жодних недоліків, а бачив суцільні переваги. Перші бої в Іспанії подали йому ідею створити республіканську авіачастину. За пів року до складу Народної армії увійшли дванадцять літаків його ескадрильї, що налічувала п’ятнадцять пілотів і вісім механіків різних національностей. Баярд особисто брав участь у бойових вильотах, що сприяло поширенню легенди про нього. Нині, повернувшись до Парижу, він спочивав на лаврах, писав резонансні статті на підтримку Республіки й претендував на посаду міністра культури в уряді Леона Блюма – представника Народного фронту.

Досьє містило кілька світлин, і Фалько уважно проглянув їх. На першій Баярд стояв на трибуні, виголошуючи промову перед московськими письменниками. Друга знята в паризькій кав’ярні «Два маготи» – він сидів за столом, у товаристві радянського режисера Сергія Айзенштайна. Третя зроблена на іспанській авіабазі – високий худорлявий Баярд знятий на повен зріст. Скуйовджене вітром волосся, руки в кишенях, сигарета в зубах, пілотська куртка на плечах. Дивиться в об’єктив і на весь світ з аристократичною зверхністю. Розглядаючи цей портрет, Фалько посміхнувся, згадавши слова адмірала про повітряного паладина Республіки – «самозакоханий писака».

Він ретельно вивчив інші важливі документи, що додавалися до звіту. Потім спалив частину в унітазі й змив попіл, а частину – сховав. Сутеніло, і за вікном гуркітливого вагона пролітали тіні, а на широкій темній смузі Луари миготіли далекі вогні. Пройшов офіціант із дзвоником, запрошуючи першу зміну до вечері, але Фалько не хотів їсти. Одягнувши піджак, він вийшов розім’яти ноги в коридорі, поки провідник піднімав канапу і стелив ліжко.

Фалько курив, обпершись плечем об раму опущеного скла, підставивши обличчя солонуватому вітру, просякнутому вугільним пилом. Аж раптом у коридорі з’явився якийсь чоловік – середнього зросту, із непокритою головою. У тьмяному світлі ламп було видно підстрижені вуса й чорне кучеряве волосся, помітно поріділе. Фалько інстинктивно зайняв захисну позицію: напружив тіло, прикрив живіт від можливого удару ножем, звільнив праву руку, аби було зручніше битися (колись давно, в експресі «Париж-Бухарест» він мав неприємний досвід такого штибу). Але незнайомець лише попросив французькою прикурити і, щойно Фалько підніс запальничку до його сигарети, рушив далі не озираючись.

Він збирався вертатися до купе, коли зіткнувся з двома американками. Безтурботно базікаючи, вони виходили з вагона-ресторану. Здавалося, їм було приємно бачити Фалько. Особливо зраділа білявка Неллі.

– Нам бракувало вашого товариства за вечерею.

– Вибачте… Мені не хотілося їсти.

Він вийняв сигарети, і всі троє закурили. Від жінок пахло дорогим вином. Захмеліла Неллі була налаштована дуже грайливо. Її очі іскрилися.

– У ресторані ви сказали нам, що маєте пляшку справжнього кентуккського бурбону у своєму купе, – мовила Неллі.

Почувши ці слова, Фалько холоднокровно посміхнувся.

– Я збрехав. То була пастка.

– Ми обожнюємо, коли нам розставляють пастки. Так, Меґґі?

Вони обмінялися поглядами. Фалько дивився весело, Неллі – вижидально, а подруга – серйозно.

– Ще не пізно все виправити, – ризикнув він.

– Чудово. Ми в захваті від бурбону.

– На жаль, це Європа… Чи влаштує вас шотландське віскі?

– Улаштує.

Фалько жестом попросив їх зачекати, відчинив двері свого купе й натиснув на кнопку виклику персоналу. Офіціант миттєво з’явився, прийняв замовлення і за десять хвилин повернувся з пляшкою віскі «Олд Анґус», сифоном і трьома келихами. Коли він розставив усе на відкидному столику, Фалько сунув йому в кишеню двадцять франків і запросив обох подруг увійти.

– Але вам постелили ліжко, – м’яко запротестувала Неллі.

– Не переймайтесь. – Він зачинив двері на засув. – Якось помістимось.

– Боюсь зім’яти простирадла.

Примруживши металево-сірі очі, Фалько адресував їм звабливу вовчу посмішку. Він відкоркував пляшку, розлив віскі по келихах і додав трохи води із сифона.

– Мені подобаються зім’яті простирадла, – сказав він, коли жінки почали цілуватися.

Фалько не належав до чоловіків, які вдовольняються роллю пасивного спостерігача. Така поведінка суперечила його вдачі, світобаченню і способу життя. Присутність двох напівголих жінок, які пестили одна одну в темному купе, мала сенс для нього лише в тому разі, якщо він міг утручатися в хід подій і контролювати ситуацію.

З іншого боку, було очевидно, що вони – принаймні Неллі – чекали від нього активних дій. Ось чому, окинувши швидким спокійним поглядом поле битви, щоб точно визначити нахили,