Читати книгу - "Панас Мирний"

тільки побутовими причинами, Білик радив Мирному змалювати участь Чіпки в роботі земства. Тоді повернення героя на слизьку стежку ставало б наслідком його розчарування в самій можливості легально змінити світ на краще, тобто громадською роботою утвердити в ньому правду. Мовляв, у такому разі глибока зневіра героя в суспільному житті буде змушувати його шукати розради в житті особистому, а те особисте – справжнє пекло. І тоді він стане шукати розради в розбишацтві. «Тому, – писав Білик Мирному, – ти повинен обов'язково примусити Чіпку брати участь у земстві, на громадській посаді». Як бачимо, ці розділи мав писати Мирний, але він у цей час захопився роботою над повістю «Лихі люди», тож писати їх довелося самому Біликові. Матеріалом йому послужили дійсні факти: перші вибори до земства в Гадяцькому повіті, які відбулися 1865 p., та подальша діяльність Гадяцької повітової земської управи. Власне кажучи, Білик використав матеріали написаної ним іще в 1865 р. публіцистичної статті під назвою «Из Гадяча, Полтавской губернии», де йшлося про перші земські вибори. Наприклад, у статті є епізод, в якому чиновник повчав виборних від селян, як їм голосувати: «Дивіться, каже, на мене: коли я крутну правого вуса – кладіть шар направо, а як лівого – то наліво!» І майже такі самі слова Білик вкладає в уста станового Дмитренка в романі «Хіба ревуть воли…».

Крім розділів «На громаді» та «Земці», Білик написав чимало більших або менших за обсягом вставок: досить назвати хоч би розлогий опис історії села Пісок у першому розділі другої частини, де, за словами Олександра Грушевського, подано «коротеньку схему соціальної еволюції українського життя взагалі», щонайперше перетворення вільного козацтва на «покірних волів». У розділі «Максим – старшим» Білик вставляє епізод про участь Максима в придушенні військами експедиційного корпусу фельдмаршала Івана Паскевича революції 1848—1849 pp. в Угорщині, а наприкінці розділу «У москалях» – про участь Максима в Кримській війні (1853—1856). Ці вставки були потрібні йому для того, щоб поглибити психологію свого героя. На думку Білика, його конче слід було змалювати в бою, адже на війні «життя втрачає свою цінність. Це, звісно, виховує безстрашність, хоробрість, яка межує зі звірством. Війна – школа для розбишаки». Іншими словами, Білик уважав, що війна – це санкціоновані державою вбивство й грабунок, які по суті нічим не відрізняються від таких самих форм делінквентної поведінки. Усі ці зміни істотно поліпшували другу частину роману. І все ж таки Білик був незадоволений тим, як вона вплетена в загальну композицію твору. «І ти, і я, – писав він Мирному, – робили Сізіфову працю. Обидва ми чимало попрацювали над цією клятою частиною. А вона тимчасом – справді, – здається, зайва: вона розриває ціле, виконуючи роль декорації».

Нарешті, Білик провів стилістичне редагування тексту. Наприклад, портрет Чіпки досі був витриманий у традиційному етнографічному ключі та ще й переобтяжений деталями одягу заможного селянина, які скоріше приховували єство людини, ніж виражали його: «Свита на йому доброго ягнячого сукна не застебнена, з-під неї виглядала біла сорочка і червоний каламайковий пояс, котрим підперезані були китаєві матнисті штани; на голові сива шапка з решетилівських смушків, на ногах добре змазані дьогтем шкапові чоботи. Парубок на вид був молодий, літ 19—20». Білик переробив цей портрет, наслідком чого маємо картину, яка вже посутньо наближається до остаточної версії: «– Не багатого роду! – казала проста свита, накинута наопашки. – Та чепурної вдачі, – додавала чиста, біла вишивана сорочка та червоний пояс, що підперізував китайчані матнисті штани. Тільки добра шапка з сивих решетилівських смушків, на правий бік перехилена, – видавала хлоп'ячу натуру. То й справді йшов парубок. На виду – молодий ще: літ, може, до двадцятка, та й то чи є». Тут зникає етнографічна докладність і ряснота деталей вбрання, але самі ці деталі починають промовляти не про себе, а про людину.

Четверта редакція свідчила, що повість-хроніка «Чіпка» нарешті перетворилася на великий соціально-психологічний роман. Тепер настала черга остаточного опрацювання тексту. Спершу за цю справу взявся Білик, поклавши початок роботі над п'ятою редакцією твору. Слід сказати, що працював він завзято. «…Я останніми днями, немов крячка, сиджу над рукописом», – писав він братові. Від надмірної напруги сил Білик навіть занедужав на лихоманку.

По-перше, він виструнчив композицію твору. Тепер вона в основних рисах уже наближалася до остаточної версії. По-друге, Білик зробив деякі вставки. Наприклад, щоб показати безстрашність малого Чіпки, він уводить невеличкий епізод про те, як Чіпка не побоявся самотужки відбити на пастівнику овечку у вовка (за взірець тут правив відповідний епізод з «Бежиного луга» Івана Тургенева). Особливо значних змін зазнала друга частина роману. Так, розділ «Пани Польські» став майже вдвічі більший порівняно з четвертою редакцією, а між розділами «Пани Польські» та «Махамед» з'явився розділ під назвою «Мекка», в якому Білик дуже ущипливо змалював звичаї та обичаї панства Гадяцького повіту. Можливо, саме та обставина, що подані в цьому розділі образи надто вже нагадували своїх реальних прототипів, стала однією з причин того, що він так і не ввійшов до остаточного тексту роману. Другою причиною, мабуть, був не надто міцний зв'язок цього матеріалу з іншими частинами твору. Принаймні Білик писав Мирному, що «Пани Польські» та «Мекка» «вкрай погано пов'язані з рештою роману: без них, мені здається, можна спокійнісінько обійтися». Зрештою, на його думку, можна було б прибрати з другої частини не тільки ці розділи, а ще й «Січовик» та «Піски в неволі». Він вважав, що ці чотири розділи могли б цілком увійти до роману «Голодні годи», який Мирний задумав іще наприкінці 1860-х pp., але так і не написав. Мирний все-таки віришив зберегти їх. Зі свого боку, в ході роботи над п'ятою редакцією він так само дописав декілька епізодів і сцен. Зокрема, саме він змалював дуже колоритну сцену бенкету земського начальства. Власне аж після цього Білик розпочав роботу над останньою, шостою, редакцією твору. Цього разу своє завдання він убачав у роботі над стилем. Зокрема, Білик прагув дібрати якомога точніші слова, удосконалити синтаксис, усунути повтори, втерті порівняння, зайві пояснення тощо. «Я тепер загалом проти переробки – але за доопрацювання, – писав він Мирному. – Треба, щоб, як казав Гоголь, роман витанцювався».

Утім, попри чималі зусилля, що їх доклали обидва автори, опрацювання тексту і в остаточній версії не завжди бездоганне. Наприклад, залишились деякі надогляди щодо хронології подій. Так, Максим побрався з Явдохою після повернення з Угорщини, тобто не раніше 1849