Читати книгу - "Via Combusta, або Випалений шлях"

Я мовчав, схиливши голову. Я зовсім не вважав своє минуле неприглядним. Звідтіля віяв теплий вітерець спогадів, який не давав мені остаточно скиснути. Там, далеко, у мене вдома, лишилося все, що було для мене цінним: яскраве літо, сонце, сміх і відчуття, що тебе люблять. Що в тому було неприглядного?

Зарнік невдоволено провадив:

— Про що ти думаєш? Дивись на мене!

Я слухняно підвів очі.

— Занурився у свої жалюгідні спогади? — його погляд випромінював холодне презирство. — Невже ти не хочеш бути особливим? Виділятися ще чимось, окрім того, що ти рудий?

— Я — не рудий! — неконтрольовано вихопилося в мене, і я з неочікуваною зухвалістю зазирнув, неначе пірнув ув ополонку, просто в крижані очі Зарніка.

— Гм. Та невже? — зневажливо гмикнув Верховний магістр.

Я відчув, що червонію — зверхність Зарніка таки мене дістала. У вухах загуло, і я кинув у його пихату пику настільки презирливо, як тільки зміг:

— Я — достатньо особливий! І без вас!

— Достатньо особливий? — він звів брову і глузливо всміхнувся. — Ти ж навіть не розумієш, на що здатен…

Рука в мене автоматично стиснулася в кулак, і вже усвідомлюючи, що кажу зайве, я не втримався від ядучого зауваження:

— Я багато чого розумію, я вам не якийсь там камінець…

На це Зарнік зовсім несподівано для мене весело розреготався дрібним сміхом. За хвилину він так само раптово, як і почав, припинив сміятися, і його лице стало схожим на бліду нерухому маску: величним і трохи страшним. Потім він владно наказав:

— Підійди ближче! Дивися на мене! Не відводь погляду!

Я підійшов. І тут… я не знаю, як це сталося… Просто на моїх очах, за одну мить, Зарнік перетворився на величезного кажана, який розпростав чималенькі чорні шкіряні крила і, здійнявши вітер, шугнув під стелю. Я осатаніло кліпнув, задер голову і майже закам’янів, побачивши Зарніка-кажана, який повис униз головою попід самою стелею. Відчуття жаху накотило на мене темною масною хвилею. Потім із крісла знову почувся дрібний сміх. Я перевів погляд туди. І здригнувся. В кріслі сидів Верховний магістр у своєму звичайному вигляді і хихотів.

— Ого! — тільки й вимовив я. І подумав: «Оце спецефекти… Як у кіно…»

Зарнік відкинувся на спинку крісла, витягнув ноги і, примруживши сині очі, глянув на мою розгублену пику.

— Ну, що Арсенію, хочеш навчитися цього? Повір, це дріб’язкова часточка того, чим ти зможеш оволодіти. Від тебе потрібна тільки повна слухняність, дисципліна та покора.

Я мовчав. Наляканий і захоплений одночасно, я не міг себе опанувати. Від побаченого в мене трохи трусилися коліна.

— Дорога до непізнаного для тебе відкрита. Скористайся шансом. Від тебе потрібна тільки покора, — вів далі Зарнік.

Потім він припечатав мене поглядом і попередив:

— Запам’ятай, я уважно слідкую за тобою… І ще, як там звати твого друга? Здається, ти звеш його Шулею? Мені б дуже не хотілося, щоб через тебе в нього були неприємності…

Задули холодні зимові вітри. Подвір’я частенько засипало лапатим снігом, і ми його майже щодня прибирали вранці, що заміняло нам вранішні фізичні вправи. Небо було низьким і сірим, на якому тільки іноді виднілося бліде, наче хворе, сонце.

До навчання я в цілому призвичаївся, хоча тихо недолюблював учителів та ненавидів паркани і решітки навколо. А ще — ніяк не міг звикнути до нудотної сірості та ходіння строєм. Я хотів додому. Вечорами, перед сном, я себе втішав, малюючи в уяві все нові й нові плани втечі, щоразу фантастичніші. І коли на ранок я намагався озвучити свої фантазії Шулі, вони мені й самому видавалися тільки порожніми мильними бульбашками. Від цього ставало ще тоскніше.

Минали місяці, які практично нічим не відрізнялися один від одного. Сніг, холод і хуртовини. У мене поступово з’явилося відчуття, що я в цій засніженій пустелі живу цілу вічність.

Заняття проходили з нудною невідворотною регулярністю. Ми вчили все підряд і ще трошечки. У мене була добра пам’ять, і мені це стало у пригоді, бо від нас часто-густо вимагалося не думати, а просто запам’ятовувати. Шкільну програму, судячи з усього, ми обганяли гігантськими темпами. Про назви деяких дисциплін я навіть раніше не здогадувався. Ми вчили фізику й метафізику, астрономію й астрологію, та ще хімію вкупі з алхімією. Не гребували і суто «мирськими» дисциплінами, особливу увагу приділяли математиці. Ще ми вчили мови: англійську, санскрит і латину. Їх я не любив найбільше. Хай там як, за деякий час я став непогано орієнтуватися навіть у мертвих мовах. Хоча кому вони потрібні? Англійською принаймні розмовляють…

Та я вже потроху почав сумніватися, що десь узагалі хтось ще розмовляє, чи взагалі існує. Ми були відрізані від світу, і він потроху розчинявся у біло-сірому мороці високогір’я.

Весна, певно, була кепською альпіністкою, бо все ніяк не могла видряпатися до нашого ордену. Замість неї за вікнами кабінету, де ми зубрили чужі слова, надовго зависла волога пелена хмар, із яких весь час сотався холодний сірий дощик. Інколи мені здавалося, що всі ми сидимо у гігантському акваріумі. Десь там, у височині, до якої, здавалося, дотягнутися рукою, за щільними хмарами, як над поверхнею океану, було чисте небо і сонце. А ми були тут, за склом, занурені у дощ, зграйка сірих дурних рибинок…

Про розвиток якихось особливих надможливостей довго не йшлося, парапсихологію та всіляку таку байду ми вивчали здебільшого теоретично. Теорію нам викладала нервова особа з екзотичним ім’ям — Сигізмунда Серафімівна Птиць. Саме