Читати книгу - "Невидимець (збірка)"

— А де ж ви? — запитав він через плече, ставши на всі чотири. Він побачив голу місцевість з порожніми пагорбами, і тільки вітер гойдав віддалені кущі зеленого дроку.

— Чи я п’яний? — промовив містер Марвел. — У мене було видіння? Я балакав сам до себе? Що…

— Не лякайтеся, — сказав Голос.

— Годі жартів зі мною, — відтяв містер Томас Марвел, швидко зводячись на рівні ноги. — Де ж ви? Налякаєшся тут, авжеж!

— Не лякайтеся, — повторив Голос.

— Зараз ви самі злякаєтесь, дурнику, — сказав містер Томас Марвел. — Де ж ви? Я хочу на вас поглянути…

По паузі містер Томас Марвел запитав:

— Можливо, ви поховані?

Відповіді не було. Містер Томас Марвел стояв босоногий і вражений, куртка майже сповзла з плечей.

Десь на віддалі почувся свист.

— Що ж, годі пустощів, — сказав містер Томас Марвел.

Пагорб навсібіч був безлюдний; дорога з її мілкими канавами і білими придорожніми стовпами простягалась рівною і безлюдною смугою на північ і південь, і за винятком чайки вгорі, блакитне небо було також чистим.

— Слово честі, — мовив містер Томас Марвел, натягаючи знову куртку на плечі. — Це все через пияцтво! Я мав би здогадатися.

— Це не через пияцтво, — сказав Голос. — Тільки не лякайтесь.

— Ох! — вигукнув містер Марвел і побілів. — Це через пияцтво! — тихо повторили його губи. Він і далі витріщався, повільно обертаючись. — Я міг би заприсягтися, що чув голос, — прошепотів він.

— Звісно, ви його чули.

— Ну ось, знову, — зронив містер Марвел, заплющивши очі і трагічним жестом ухопившись за голову. Несподівано хтось узяв його за комір і сильно струснув, після чого йому взагалі було важко отямитись.

— Не будьте дурнем, — сказав Голос.

— Здається, я з’їхав з глузду, — промовив містер Марвел. — Це недобре. Це все через те, що я так турбувався через оті кляті черевики. Або я з’їхав з глузду, або це все духи.

— Ні те, ні те, — сказав Голос. — Слухайте!

— Бовдур, — знову бовкнув містер Марвел.

— Одну хвилину, — сказав Голос проникливо, намагаючись тримати себе в руках.

— Ну? — запитав містер Томас Марвел, з подивом відчувши, ніби чийсь палець штовхнув його в груди.

— Ви гадаєте, що я — просто виплід вашої уяви? Просто виплід уяви?

— А чим іще ви можете бути? — запитав містер Томас Марвел, чухаючи потилицю.

— Пречудово, — сказав із полегшенням Голос. — Тоді я почну кидати у вас камінці, аж поки ви не зміните свою думку.

— Але ж де ви?

Голос не відповів. У повітрі почулося дзижчання — і камінь ледве не поцілив містера Марвела в плече. Містер Марвел, обернувшись, побачив, як щось підняло камінь у повітря; пролетівши заплутаний шлях, той на мить завис біля містера Марвела, а потім швидко й непомітно впав йому біля ніг. Марвел був занадто вражений, щоб ухилитись від удару. Камінь зрикошетив од босої ноги і полетів у канаву. Містер Томас Марвел відстрибнув на крок і голосно зойкнув. Потім він кинувся бігти, перечепився через невидиму перешкоду і, перекинувшись через голову, приземлився навприсядки.

— А тепер, — сказав Голос, коли третій камінь злетів угору і повис у повітрі над волоцюгою, — я й далі виплід уяви?

Містер Марвел спробував звестися на ноги, але його знову штовхнули на землю. Приблизно хвилину він спокійно лежав.

— Якщо ви і далі відбиватиметеся, — сказав Голос, — я жбурну камінь вам у голову.

— Чудово… — зронив містер Томас Марвел, підвівшись і потираючи поранений палець на нозі, і зафіксував погляд на третьому снаряді. — Я не розумію цього. Камінці самі себе жбурляють, розмовляють. Досить. Щезніть. Я більше не можу.

Третій камінь упав.

— Усе дуже просто, — сказав Голос. — Я — невидимий.

— Такого я ще не чув, — озвався містер Марвел, важко дихаючи від болю. — Де ви ховаєтесь — і як вам це вдається, — я не розумію. Ваша взяла.

— Та все просто, — мовив Голос. — Я — невидимий. Ось що я хочу, щоб ви зрозуміли.

— Будь-хто може це зрозуміти. Не потрібно бути таким нервовим і нетерплячим, містере. А тепер скажіть мені, як ви так ховаєтесь?

— Я — невидимий. Це головне. І я хочу, щоб ви зрозуміли, що…

— Скажіть хоч, де ви? — перебив містер Марвел.

— Тут! За шість ярдів од вас.

— Та ну, годі! Я ж не сліпий. Ви ще скажіть, що ви з повітря. Я не якийсь там неосвічений волоцюга…

— Так, я… з повітря. Ви дивитесь крізь мене.

— Що! Й у вас усередині нема нічого? Vox et…[4] і ще що?.. бурмотіння. І це все?

— Я звичайна людина… яка має тіло, мусить їсти й пити, потребує і одягу також… Але я невидимий. Бачите? Невидимий. Усе дуже просто. Невидимий.

— Що, насправді?

— Так, насправді.

— Дайте мені свою руку, — сказав Марвел, — звісно, якщо ви справжній. Так я зможу бодай щось відчути… Ой! Навіщо ж так сильно стискати! Я аж підстрибнув!

Пальцями вільної руки він помацав долоню, що охопила його зап’ясток, потім боязко піднявся по руці, поплескав м’язисті груди і дослідив бородате обличчя. На виду в нього був написаний безмежний подив.

— Це просто приголомшливо! — сказав він. — Це навіть краще, ніж бійка півнів! Дивовижно!.. Я навіть можу побачити крізь вас кролика, що за півмилі звідси! А вас анітрохи не видно… окрім…