Читати книгу - "Озма з країни Оз"

Дівчина була не старша й не вища зростом за Дороті, й бранка у вежі вмить здогадалася, що гарненька візнича в колісниці, напевне, та сама Озма з Озу, про яку зовсім недавно розповів їй Тік-Так.

Одразу за колісницею Дороті побачила свого давнього друга Страхопуда, що їхав верхи на дерев’яній Кобилиці для пиляння дров, і та Кобилиця гарцювала під ним так природно, ніби справдешній живий кінь.

А за ним — Нік Рубач, Залізний Дроворуб, у своєму схожому на димар ковпаку, хвацько збитому на ліве вухо, з блискучою сокирою на правому плечі, й усе його тіло так виблискувало, як колись давно, коли вона вперше зустрілася з ним.

Залізний Дроворуб ішов пішки, на чолі загону з двадцяти семи вояків, серед яких були худі й гладкі, низенькі й високі, але всі двадцять семеро мали на собі гарні мундири різних фасонів і кольорів, і не було там двох хоч чимось схожих між собою.

Позаду вояків зелений килим сам собою скочувався в сувій, так що весь час на ньому лишалось досить місця, по якому можна було йти всьому гуртові, щоб ноги не торкалися смертоносних для всього живого пісків пустелі.

Дороті зразу здогадалася, що вона бачить Чарівний Килим, і серце її забилося з радості й надії, бо вона збагнула, що скоро її порятують і вона зможе привітати своїх любих, коханих друзів із Озу — Страхопуда, Залізного Дроворуба й Лева-Боягуза.

Так, дівчинка відчула себе вже порятованою, як тільки впізнала, хто йде по килиму, бо вона добре знала відвагу й вірність своїх давніх товаришів, тож і вирішила, що й усі інші, які прийшли зі своєї чудесної країни, виявляться добрими і надійними приятелями.

Як тільки вони минули останній клаптик пустелі й увесь гурт, від прекрасної тендітної Озми до останнього вояка, ступив на зелені луки країни Ев, Чарівний Килим скотився сам у сувій і зник з очей.

Тоді візнича на колісниці повернула Лева й Тигра на широкий шлях, який вів до палацу, решта всі повернули за нею, а Дороті все дивилася з віконця вежі схвильовано й нетерпляче.

Ось вони вже зупинились перед самими дверима палацу, Страхопуд сплигнув зі свого дерев’яного коня, щоб підійти ближче й прочитати прибиту до дверей табличку.

Дороті, що була якраз над ним, уже не могла змовчати.

— Я тут! — гукнула вона скільки сили. — Я, Дороті!

— Яка Дороті? — спитав Страхопуд і так задер голову, щоб глянути вгору, що аж не втримався на ногах і гепнувся на спину.

— Дороті Гейл, яка ж іще. Твоя приятелька з Канзасу, — відповіла вона.

— А, здорова була, Дороті! — сказав Страхопуд. — Що це ти там робиш?

— Нічого! — гукнула вона у відповідь. — Бо тут нема чого робити. Рятуй мене, друже, рятуй мене!

— Ти, здається, в безпеці, — відказав Страхопуд.

— Але ж я ув’язнена. Мене замкнули, і я не можу вийти, — поскаржилась вона.

— Та це нічого, — відказав Страхопуд. — Могло бути гірше, люба моя Дороті. Подумай сама. Зате ти не можеш потонути, не можеш упасти з яблуні, на тебе не може наїхати Колесун. Багато хто мав би за щастя сидіти там, де ти.

— А я не маю, — відказала дівчина. — І хочу спуститися вниз негайно, побачити тебе, й Залізного Дроворуба, й Лева-Боягуза.

— Дуже добре, — погодився Страхопуд, кивнувши головою. — Буде так, як ти кажеш. А хто тебе замкнув.

— Принцеса Нуднуватта, справжнє страховище, — відповіла Дороті.

На ті слова Озма, що уважно слухала всю розмову, гукнула до Дороті зі своєї колісниці.

— А чому Принцеса замкнула тебе, люба моя?

— Тому, що я не хотіла віддати їй свою голову для колекції, — пояснила Дороті, — а замість неї взяти стару, вже зношену.

— Я не дивуюсь тобі! — зразу вигукнула Озма. — Ось я зараз побачу Принцесу й накажу їй, щоб випустила тебе.

— Ой, дуже-дуже дякую вам! — закричала Дороті: вона, тільки-но почувши милий голосок юної Правительки Озу, ту ж мить зрозуміла, що дуже полюбить її.

Тоді Озма підігнала колісницю до третіх дверей правого крила, і Залізний Дроворуб сміливо постукав у них.

Як тільки служниця відчинила двері, Озма, несучи в руці свій жезл зі слонової кості, ступила в передпокій і зразу рушила до вітальні, а за нею все її товариство, крім Лева й Тигра. А двадцять семеро вояків наробили такого гамору й брязкоту, що маленька служниця Нанда заверещала й кинулась бігом до господині, а Принцеса Нуднуватта, вельми розгнівана цим вторгненням до її палацу, вибігла з вітальні, не підтримувана ніким.

У вітальні вона спинилась перед тендітною юною дівчинкою з Озу й закричала на неї:

— Як ти посміла ввійти до мого палацу без запрошення? Вийди негайно звідси, а то я закую тебе й твоїх людей у кайдани й кину в найтемнішу темницю!

— Ох і грізна дама! — тихенько промурмотів Страхопуд.

— Здається, трохи нервова, — докинув Залізний Дроворуб.

Та Озма тільки всміхнулась до сердитої Принцеси.

— Сядьте, будь ласка, — спокійно мовила вона. — Я проїхала довгий шлях, щоб побачити вас, тому ви повинні вислухати те, що я маю сказати.

— Повинна? — вереснула Принцеса, а її гарні очі спалахнули люттю: вона ще носила голову номер сімнадцять. — Повинна? Це я повинна?

— Атож, — сказала Озма. — Я Правителька країни Оз і маю досить могутності, щоб знищити все ваше королівство, коли забажаю.