Читати книгу - "Векша"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
“А хоч знаєш, з якого ти селища?” — запитав Векша.
“Ні, не знаю, — зітхнув. — Я ж казав, що малий тоді був. Може, п’ять або шість літ…”
Нині Путята засмучений і неговіркий. Дивиться у воду й стиха наспівує журливу пісню:
Ой травко, ой муравко, Чом ти не зелена? Чи тя коні витоптали, Чи тя гуси вискубали? Мене коні не топтали, Ані гуси не скубали; Потоптали вороженьки Із далекої земельки…Векші хочеться розвеселити його.
— І чого ти завів такої сумної? Не на похорон же зібралися. Треба радіти, а не сумувати.
— Нема чого радіти.
— Як це нема? В таку мандрівку відбуваємо, див скільки побачимо.
— Уже бачив. Не вперше пливу.
— То й що, більше не вабить?
— Ні, вабить.
— Чого ж тоді ти?
— Та нічого… — зам’явся Путята, видно, спершу хотів щось сказати, а потім передумав. — Це я так. Попливемо, сам побачиш…
Векша більше його не розпитував, не розвеселяв, гадав: Путяті неохота йти в похід тому, що доведеться добряче потрудитися за веслами, а він, мабуть, направду трохи ледачкуватий.
Проте і його, Векшу, теж огортав смуток. Це ж він попливе з Києва, а варяги ті залишаться і таки можуть поглумитися з Яни.
“Чи то ж прийде вона проводжати?” — думав.
Приклав до чола долоню й пильно вдивлявся в натовп.
Нараз щаслива усмішка освітила його обличчя.
— Сюди, сюди! — загукав радо й вистрибнув з човна на пісок.
Підійшла Яна з отцем і матір’ю. В руках вона тримала чималий клунок.
— Яна тобі на дорогу гостинець зібрала, — сказав стрільник, подаючи клунок.
Векша одвів руку.
— Чи то ж гоже приймати щось без оддарування? А в мене нічим. Хіба що тоді, як із Царграда повернусь…
— Бери! Чи оддаруєш, вернувшись, чи ні, та знай, що ми завжди тобі раді…
— То нехай буде по-вашому, — вклонився Векша, приймаючи дарунок.
Раптом заворушився, загомонів натовп:
— Князь! Князь!..
Векша озирнувся.
До річки під’їжджав чималий загін вершників, перед якими розступилася юрма; чоловіки знімали шапки, схиляли голови.
Попереду на білому довгошийому й тонконогому коні їхав князь Ігор. З його широких пліч до самих стремен спадало малинове корзно, з лівого боку з-під корзна виглядав широкий меч, на голові поблискував золотавий гостроверхий шолом. І одяг, і меч, і кінська збруя — усе сяяло на сонці дорогими самоцвітами, аж очі сліпило.
За князем простував київський воєвода Свенельд. Він також мав пишне ратне вбрання, дорогу зброю і гарного вороного коня.
Князя і воєводу супроводжували дружинники. Вони їхали по чотири в ряд.
Коли б тут не Яна, Векша, мабуть, і очей не відвів би од них. А так зиркнув раз та й годі.
Дівчина зажурено дивилася на хлопця й кусала червоні, мов ягідки-сунички, вуста.
— Ти ж, як повернешся, прийдеш іще до нас? — спитала вона голосом, повним туги.
Йому щось стиснуло в грудях.
— Прийду, Яно! Неодмінно прийду! — пообіцяв твердо.
— Ждатиму… — прошепотіла.
Підійшов гість з родиною. Походяни прощалися, сідали в човни. Чулися плачі, зойки.
— Ну, коли в тебе немає тут близьких, то дозволь нам за них бути, — сказав стрільник і, обійнявши Векшу, поцілував.
Стара також благословила його в дорогу.
Яна стояла бліда й нерішуча, тремтячими пальцями заплітала й розплітала на грудях косу.
— Що ж, дочко, — звернувся до неї стрільник, — прощайся й ти. Адже він не чужий нам.
Яна наблизилася до Векші. Він поклав до ніг клунок, узяв її за руки, щось казав уривчасто, схвильовано, вона також воркувала йому, соромливо опустивши жальні очі, а що саме, пізніше не міг згадати. Вони обоє були немов у напівзабутті. Опам’яталися тільки тоді, як до Векші нетерпляче загукав Куделя:
— Сідай! Сідай у човен!
Коли б це не на людях, Векша, звичайно, палко поцілував би на прощання Яну в гарячі вуста. А так лише цмокнув у щоку, як меншу сестричку, взяв клунок і квапливо скочив у човен.
— Відчалюйте! — наказав гість.
Однодеревка попливла від берега.
Загін попростував до головного причалу, де стояли князеві, воєводині та боярські насади і лодії.
Що вже там діялося, Векші не видно було з човна. Але Путята знав, йому не раз випадало бачити, як чиниться прощальний обряд, коли гості вирушають із Києва у похід. Тож він і розповідав про все своєму напарникові:
— То вони поїхали до пристанського капища. Волхви складуть Велесу пожертви — коня, бика й білих та чорних когутів. Тоді окроплять човен жертовною кров’ю.
— І наш кропитимуть? — спитав Векша.
— Авжеж кропитимуть. Побачиш… Далі князь скаже прощальні напутні слова. По тому човни вилаштуються на річці, гудаки задмухають у ріжки й попливемо.
Невдовзі біля капища страшно заревів бик, мабуть, коли його вбивали на пожертву. Згодом знову почулося ревіння.
— О! — вигукнув Путята. — Цього разу аж
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Векша», після закриття браузера.