Читати книгу - "Векша"

— Так усі кажуть. Не брав його ні меч, ні стріли, а ось гадюка здолала…

Високе полуденне сонце сильно пекло. Над могилою стояла важка задуха. Ялинки до самої землі опустили гілля. На кленках і тернові листя звисало, наче хто його облив окропом.

— Ходімо в пущу, назбираємо квітів, — запропонував Векша. — Я вмію плести ладні вінки.

Там не було такої спеки, з гущавини дихало прохолодою, в усіяних барвистими квітами травах дрімали пахощі.

Квітів назбирали цілий оберемок: жовтих свічечок, білих сережок, рожевої лісової красуні, синього рясту, волохатих голубих зірочок.

Сіли на траву. Яна складала квіти в пучечки й подавала Векші, а він плів вінок. Коли її пальці ненароком торкалися його руки, Векшине серце завмирало і весь він сповнявся до дівчини якимось приємним ще ніколи не звіданим почуттям. Вона була для нього така близька й рідна, можливо, рідніша за матір і отця. Якби Яні знову загрожував хто, він без усяких вагань пішов би не те що на трьох варягів, а на Змія Горинича…

Коли сплели вінок, Яна наділа його, схопилася, стала перед Векшею і заспівала грайливо:

Він, мов зачарований, дивився на дівчину, і йому здавалося, що то сама русалка вибрела до нього з річки…

Як поверталися з пущі, Яна спитала, чи не зміг би він не пливти з Куделею до Царграда.

Спитала мовби знічев’я, а в самої при цьому розквітли на щоках два червоні маки.

— Не пливти?! — здивувався Векша. — Я віддавна хочу побачити Греччину. Мені стільки про неї та про її дива розказував дідусь.

— Але ж це небезпечно.

— Небезпек я не боюся. Та й з гостем уже зладнались.

— Тут би, в Києві, до когось найнявся. Мене так настрахала братова смерть!.. — сумно мовила Яна.

— Ні, не можу тепер відмовитись, — сказав Векша. — Завтра відпливаємо.

— Я прийду на пристань проводжати.

— Приходь…

До гостя він повернувся надвечір. Господаря вдома саме не було, і Векша, вдоволений з того, не вечерявши, одразу ж улігся спати.

Вранці другого дня гість звелів Векші й Путяті впрягти коня у волокушу, на якій лежало хутро, дорожні харчі, одяг, і везти все оте на пристань.

— Ти таки й справді меткий та спритний, як векша, — лукаво підморгнув Путята, коли вони виїхали з гостевого дворища. — Даремно я тебе тоді ведмедем обізвав. Тільки-но в Київ ступив, а вже до стрільника Доброгаста стежку топчеш… Бач, уже й сорочку яку дала. Знай же, — поклав на плече Векші руку, — в Києві сорочки дівчата вишивають і дарують лише своїм обранцям…

Векша мовчки струснув з плеча руку, але слова Путятині були йому приємні.

На Почай-ріці сила-силенна суден: більші й менші дуби-однодеревки, здоровенні, з високими щоглами, могутніми вітрилами й кількома десятками весел насади[26], стрункі з вирізьбленими спереду страшними головами звірів, птахів, риб, червлені[27] лодії. На невеликих човнах нап’ято з просмоленого полотна низенькі будочки, весла в кочетах; на лодіях і насадах зроблено дерев’яні настили, прорізано в бортах довгасті дірки для весел. Гребців на них не видно, вони сховані під настилом, тільки керманич походжає вгорі та накази їм віддає.

Для походу Куделя мав човна, значно більшого за той, яким плавав до древлянських ловців. Це була чимала довгаста однодеревка, легка для плавби, зручна для веслярів і для поклажі.

Гості на свої човни товару брали небагато, зате вигідного — хутро. Князівські ж та боярські насади й лодії, окрім хутра, везли ще й мед, віск, смолу, шкіру — все те, що збирали їхні господарі на полюдді[28].

Векша з Путятою перенесли з волокуші на човен усю поклажу, сіли на лаві біля весел.

Господар стояв на березі з родиною.

Проводжати похід у далеку мандрівку прийшло чимало киян. Простолюд галасливими юрбами товпився на пригірках та піщаних насипах. Бояри, воєводи й знатні городяни, вбравшись у пишний одяг, набундючені, мовчазні, стояли осторонь у тіні розлогих верб і осокорів, де було менше куряви й не палило сонце. Понад самим берегом рядами вишикувалися вої.

Путяту ніхто не проводжав, у нього не було в Києві ні матері, ні отця, ні будь-кого з рідні. Та й чи є вони десь на білому світі?..

Вчора, як полягали спати, розповів про себе Векші.

Він з уличів, руського племені, яке живе у гаях побіля Дніпра, на полудень від полян. Як ще Путята був малий, на його рідне селище напали печеніги, почали грабувати, людей у неволю забирать, оселі палити. Він утік у поле, в травах сховався, але його все одно знайшли і продали Куделі, який саме повертався Дніпром із Царграда в Київ. Відтоді й став у гостя за холопа. Де мати, отець, рідня вся, чи живі вони, чи, може, загинули