Читати книгу - "Смерть ходить по музею"

— Я там снідав. І декого зустрів. Андерса Бруна, приміром. Вигляд у нього був кепський.

— Можна зрозуміти… можна. Ось тому я й прийшов. Не через самого Андерса, а через усю цю історію.

— Далеко ви просунулись?

— На жаль, анітрохи. — І він похмуро глянув у вікно. — Ми знаємо тільки, що хтось набив валізи коштовностями, вибрався через чорний хід і подався геть у краденій машині. Потім біля Дроттінгхольма вони, очевидно, зробили щось на зразок пересадки. Бо там стояла машина з порожньою валізою і буклетом з виставки. І ще ми знайшли там дрібнесенькі скляні скалки.

— Ти певен, що все так просто? Ану, подумай. Ми, очевидно, маємо справу з групою професіоналів. З людьми настільки обізнаними й добре спорядженими, що вони зуміли відключити сигналізацію в музеї, який надійно охороняється, пройти повз поліцію і охорону, взяти цінності державної ваги і потім зникнути, випаруватись. А ти кажеш про сліди, залишені в машині. Треба бути не сповна розуму, щоб у порожній валізі лишити буклет з виставки. Не кажучи вже про скалки. Ні, і налізу, і буклет підкладено, щоб ти подумав, ніби речі завезли кудись недалеко.

Калле був незворушний, тільки замислено смоктав люльку.

— Щось тут не так, — сказав я. — Проводиться нечувано складна й ризикована операція. Уяви-но себе на їхньому місці. Тобі пощастило, але в руках у тебе «найгарячіше» крадене, яке тільки було за всіх часів у Швеції, і анінайменшої надії його збути. Жодна людина не доторкнеться до тих скарбів навіть пінцетом.

— Міжнародний ринок — там усе по-іншому, — заперечив Калле. — Ми знаємо, що є колекціонери дуже нерозбірливі. Згадай-но про відомі крадіжки витворів мистецтва. Там пропадають картини, які є в кожному довіднику з історії живопису. І, мабуть, завжди знайдеться хтось, кому немає більшої втіхи, як розвішувати їх у зачиненій на замок кімнаті. Втіхи на саму лише думку, що ти володієш такою картиною…

— Ну от, бачиш, ти починаєш розуміти, до чого я веду. Має бути мотив — адже королівські корони крадуть не для того, щоб пропонувати їх за високу ціну на Сельгерторзі[6]. Якби пояснення було таким простим, грабіжники вдалися б до чогось іншого.

— Іншого?..

— Звичайно. З їхньою організацією та можливостями було б набагато доцільніше проникнути кудись туди, де лежать гроші чи анонімні цінності, які легко продати без ризику. А вони взяли королівські регалії. Хіба це розумно?

— У твоїх словах щось є, — кивнув він. — Отже, ти хочеш сказати, що якийсь божевільний колекціонер з Люксембурга замовив корону Еріка Чотирнадцятого, яку він раз на рік діставатиме з сейфа, коли сплять жінка й діти?

— Не прикидайся. Ти розумієш, що я маю на увазі. Я думаю, в цій історії не все так просто і ясно, як здається. Викрасти неоціненні експонати надто складно й ризиковано, щоб потім намагатися їх продати. Тут щось не так.

— Я, здається, розумію, куди ти хилиш. І розумію також, що це не буденна історій. Відчуваю, хай йому чорт. Тим-то і прийшов сюди.

— Вельми втішений. Тільки тому й поставлю воду на чай.

Коли я повернувся зі своєї комбінованої кухні-контори, він вибивав люльку просто в остіндське блюдце. Горілим сірником вишкрібав з головки гидотну чорну мокречу. Тоді я вирішив, що дістане він тільки кекс, а не печиво з кардамоном.

— Так от, я вже казав, що хочу трохи побалакати з тобою. Ти ж знаєш того Бруна. І знайомий з іншими працівниками музею. З Бенгтом Хеллерем, Карін Стенман? І Гретою Лінд, і як їх там ще?

Я кивнув.

— Ми, звичайно, допитали їх усіх, — провадив він. — Але досі нічого істотного. В різдвяну ніч усі поза підозрою. Настільки, наскільки це можливо. Декотрі були у твого колеги. У Густафсона — так, здається, його звуть? Це ми перевірили. А потім усі спали.

— Я теж там був. У Еріка Густафсона. Він мешкає навпроти. Його крамницю видно з мого вікна.

— Кажеш, був там? Цікаво. Ну, й нічого тобі не підказує твій хвалений інстинкт? — запитав він іронічно.

— Не знаю… Люди, вони завжди складніші, ніж здаються на перший погляд. От хоча б Андерс Брун. Шеф того відділу, який відповідає за виставку. Владолюбний, здібний. Велика мета його життя — стати директором музею. Двічі був одружений, платить чималі аліменти й, мабуть, залицяється до своєї гарненької секретарки Карін Стенман.

— Дуже, — сказав Калле, — дуже гарненької. Розумію його.

— І є в Андерса своєрідний помічник, — говорив я далі, вдавши, ніби не почув його репліки. — Похмурий тип, який любить народ і не любить монархів. Не любить він і Бруна, вважаючи його реакціонером і кар'єристом. Картина не змінюється від того, що він закоханий у Карін Стенман. Це Бенгт Хеллер. Бородатий асистент.

Мене урвав пронизливий, закличний свисток чайника. Але невдовзі я знову був у кімнаті, і над голубим чайничком з духмяним жасминовим чаєм здіймалася пара. Я подумав і поряд з кексом виклав на срібне блюдце й кардамонове печиво.

— Отак воно, — вів я далі. — Але це ще не все. Бо в нашій задачці є і невідомі величини. Ще один працівник музею. Грета Лінд. Трохи перестигла дівиця. І коли вже нікуди не дінешся від стереотипів, у ній щось є від горобчика. І вона знюхалась, як ти сказав би своїм брутальним поліцейським жаргоном, з одним тином кур'єром музею.

Калле гучно сьорбав гарячий чай. Кокс із хрумканням зникав між його потужними щелепами.

— Але й це ще не все. — Я відчув себе провінційним пліткарем, який точить ляси за чашечкою кави. — Так от, про того кур'єра. Звати його Дік, а прізвище я забув. Він щонайменше на десять років молодший за свою даму і скидається на манекен, на такий собі еталон чоловічої краси. Вони вважають, що він зловживає її довір'ям. Приїхав як емігрант приблизно рік тому, живе у