Читати книгу - "Нащадки «Білого Хреста»"

довірливо притислася плечем, зацокала поруч підборами. Я мовчав — не знав про що говорити. Та Єва не звикла до німування й почала розповідати про клієнтів, які трапляються вередливі й прискіпливі, достоту деякі покупці. Особливо намучилась з ними, коли працювала в жіночому залі…

Єва сокоріла безугавно, і я багато дечого дізнався про її професію, колективи перукарень, їхню специфіку. Мені було приємно чути її голос, вкрадливий і таємничий, що немов проникав у всі куточки єства, полонив усього, кликав до якихось незвіданих, солодких спокус.

Не зогледівсь, як опинилися біля п'ятиповерхового будинку, в якому жила Єва. За столиком у дворі чоловіки заповзято «забивали козла». Може, між ними її батько, подумав я, сповільнюючи ходу. А дівчина щебетала, не забираючи руки, і вела мене до свого під'їзду. Мені стало незручно, і я трохи загаявся.

— Ти чого?! — здивувалася Єва, нарешті збагнувши — зі мною щось негаразд.

— Ні… нічого, — зніяковіло видушив з себе.

— А… — вона посміхнулась і дужче притислася до мене. — Злякався моїх предків. Дарма. Я живу сама. Це кооперативний будинок. А мої батьки далеко — на околиці міста.

Я жодного разу не поцікавився її батьками, а вона моїми. Її заможні — придбали доньці квартиру, прикраси… В двадцять років власний дах над головою — неабияка розкіш. Я їй позаздрив.

— Вигадала. Нікого я не боюсь, — полегшено заперечив.

— Справді? — лукаво зиркнула на мене. — То ходімо до мене. Зайдеш? — недовірливо запитала.

— Звичайно, — безтурботно відповів, наче щодня гостював у квартирах самотніх дівчат.

— А ти живеш у гуртожитку, — зауважила.

Як вона здогадалась? У мене ж не написано на лобі.

— Еге, — ствердила. — Я відразу розпізнаю хлопців з гуртожитку.

Я вражено втупився в неї. Ніяк не сподівався на таке пильне око у перукарки. І чим виказав свою бездомність? Що у моїй зовнішності чи у виразі обличчя свідчило про неї? Дивина. Я оглянув себе і здвигнув плечима — звичайний вигляд, навіть кращий, ніж у деяких сиднів на батьківській шиї, доглянутих матерями й бабусями.

Ми підіймалися сходами. Я милувався її стрункими ногами.

— Слухай, як ти?..

— Ха! — Єва хвацько підбила волосся — воно розпушилось, захвилювалося, мов довга, пожухла на сонці трава від вітру. — По твоїх очах. Ти якось заздрісно задивився у вікно кімнати, де круг столу сиділа сім'я.

Спостережлива дівчина, нічого не скажеш. Я справді іноді з причаєною заздрістю поглядав на вікна будинків. Хотілося хатнього затишку і тепла, люблячих рук і очей, які скучили, чекали з нетерпінням, виглядали мене… Ми спинилися на третьому поверсі. Єва відімкнула двері, оббиті коричневим дерматином.

— Заходь, Арсене, — запросила тихим, зміненим голосом.

11.

О 8.00 ми з Бунчуком відправились у Малинівку. Мене з'їдав кепський настрій. Не міг позбутися гірких роздумів і невдоволення собою. Знічев'я поставало перед зором темне вікно на третьому поверсі і за ним біла, безпорадна постать Єви з піднятою рукою. Вона мов не наважувалася прощально помахати мені…

Я роззирнувся доокруж. Ми вже далеко за містом. Мчали в'юнкою асфальтівкою серед поля, зачепленого палким південним сонцем, — воно жовтіло і брижилось, наче лиман, од подуву вітерцю. Обабіч мигтіли дерева лісосмуги. Траплялися агітбесідки з криницями й плакучими вербами. На обрії у тремтливому мареві розпливалися сірі контури елеватора. До кабіни залітав п'янкий, солодкий запах квіту акації. Не знати чого мене охопило щемливе почуттю самотності, чогось втраченого. І так завжди весною воно зненацька находило на мене, викликаючи жалість і тугу, нидіючу печаль, яка на хвилю полонила серце…

— Н-да… — міцно заплющився і відкрив очі, одганяючи журбу. — Скільки до Малинівки?

— Сто вісімдесят з гаком, — жваво відповів Бунчук. — Підвечір повернемось.

Я почав згадувати перебіг вчорашніх подій, факти і деталі, свідчення опитуваних, нараду з начальника відділу Ольхового і розмову зі Скоричем. І від моїх недавніх переживань не залишилося й гадки. Я поринув у справу. Найдужче непокоїли нещирість Шалапухи і підозріле зникнення його друзяки Зубовського.

— Вчора моя мати ходила на базар, — ніби між іншим сказав сержант. — Купила свіжої молодої цибулі, редьки. Ви любите цибулю і редьку в сметані?

— Полуниці в сметані, — посміхнувся я, зрозумівши, що наш хитрий водій мав на увазі щось інше. — Давай без вступу, Миколо.

— Хм, розгадали, — покрутив головою Бунчук. — Балакають жінки — магазин обчистили два хлопці, одного зловили. Називають суму: мовляв, поцупили на двісті тисяч карбованців.

А воно непогано — поширення подібних чуток. Вони або присплять пильність, або стривожать решту крадіїв — і ті почнуть діяти. В обох випадках нам на руку. Страх, що Бог їх викаже, примусить робити необачні вчинки. А ще Яків Митутя…

— Слухай, Миколо, ти думав про вчорашню подію?

— Сказати? — Бунчук недовірливо зиркнув на мене.

— Авжеж.

— Не жевжики копали підкоп, — впевнено мовив. — Тим довелося добряче повколювати, і не одну ніч, а фертики й лопати не вміють до пуття тримати в руках. — І додав по часі: — Не кажучи про пилку.

Висновки сержанта співпадали з моїми…

У райцентрі спершу заскочив у відділ міліції, де зустрівся з колегами. Вони подзвонили в Малинівську сільраду й попередили про мій приїзд. На Молостова й Митутю у товаришів не було ніяких справ. І в місцевому ДАІ не значився серед порушників шофер із колгоспу «Комуніст». Отож пташниця Колосюк ніби казала правду: Валентин — порядна людина.

Залишилося подолати п'ятдесят кілометрів.

Сонце вже підбилося височенько й добряче пряжило землю. Навколо лежав степ, засіяний хлібами, соняшником і цукровими буряками. Обабіч дороги, понад кюветами тягнувся нескінченний ряд черешень, абрикосів і горіхів, дбайливо підбілених, мов одягнутих у шкарпетки. Деінде виднілися зелені купки дерев, наче в степу присіли відпочити смарагдові хмарки.

Я думав про загадкового Митутю і чи затримали Зубовського, як скоро надійдуть відповіді з областей на запит про відбитки