Читати книгу - "Пригоди двієчника"

тираж». Вони звучали для мене, як пісня. Поети говорили ще про те, що хтось зарізав чиюсь цеглину, що хтось не вміє штовхатися. «Не знаю, як можна зарізати цеглину, — подумав я, — але штовхатись я вмію». Хороше зробилося на душі: отже, я можу стати поетом.

Потім, коли поети неспокійно зайорзали на сидінні, я прокинувся остаточно. До того ж у мене дуже розболілося праве плече, що лежало на гострих колінах поета Сайду лло.

— А ось і наше рідне місто! — дзвінко вигукнув Мамарасул Балта.

Я кинувся до віконечка. Тисяча тисяч вогнів. Нескінченні ряди високих будинків. Біжать одна за одною машини, рогаті тролейбуси, червоні трамваї. І люди, люди, люди… Мільйон людей!

Я раптом відчув, що в моїй душі теж народилися вірші і зараз вони полетять назустріч цьому чаклунському місту.

— Вулиці ви мої, вулиці! — заволав я. — Незнайомі, чудесні, прекрасні вулиці. Які ви гладесенькі, які ви рідні, вулиці! Ночі безсонні мої, ви вулиці, вулиці, вулиці!..

— М-м, — сказав Мамарасул Балта, потираючи скроні. — Сайдулло, братику, це ти мене цитуєш?

— Ні, Мамарасуле-ака, я гадав, що це вас раптом осяяло натхнення і ви збагатили нас новим шедевром…

— Перевтомився, видно… — зітхнув Мамарасул-ака. — Ох, літа мої, літа!..

Ночувати я зостався у Сайдулло-аки. Мені дуже сподобався його широкий і м'який диван. Спав, як на пуховику, ні разу не прокидався. Звичайно, Сайдулло-ака і не підозрював, що в нього сьогодні переночував дорогий гість Хашимджан — майбутній славетний поет.

РИМИ, ДЕ ПРОДАЮТЬСЯ РИМИ?

Я вперше потрапив у таке велике місто. Велике, як наш кишлак і ще сто таких кишлаків. Цілий день гуляв по широченних вулицях, у прохолодних скверах. Завдяки чарівній шапочці побував у кіно, цирку й театрі ляльок. Надвечір ноги від утоми аж гули. Ех, де ти, чудесний диване Сайдулло-аки! А я, як на те, не запам'ятав адреси поета. Та хоч би й запам'ятав, не знайшов би, мабуть. Адже будинки тут, як інкубаторні курчата — всі однакові.

— Скажи, дорога шапочко, куди мені тепер подітися?

— Їй-право, не знаю, Хашимджане. Але ти все ж подивися, що над цим будинком написано?

«Готель», — прочитав я надпис, що горів червоними літерами, і пішов до скляних дверей. Біля віконця адміністраторки товпилися люди. В руках у багатьох були гроші.

«А в мене ж грошей немає!» — подумав я і, надівши чарівну шапочку, піднявся по сходах нагору. Тоді я ще не знав, що нагору можна шугонути ліфтом.

На третьому поверсі майже всі кімнати були вільні. Я оселився у найменшій, де стояло ліжко та письмовий стіл, і одразу ліг спати.

Опівночі я прокинувся. Готель мирно спав. З вулиці долинав шум автомашин, що інколи проїздили. Я сів до столу й став тренуватися писати вірші. Штук двадцять настругав до ранку. Ото зрадіють у редакції! (Я ще в машині Мамарасула Балти дізнався, що вірші носять до редакції).

… У під'їзді редакції за письмовим столом сидів вусатий дідуган в окулярах. Він пихато і холодно поглядав сюди-туди.

— Добридень. Я ось вірші вам приніс…

— Я цим ділом не завідую. Я вахтер, — гордо мовив дідуган і одвернувся. — Неси нагору.

От бюрократ! Дослужився до вахтера і розмовляти а простими людьми не бажає. Видно, тільки прославлених визнає. Нічого, скоро і я себе покажу, трохи лишилося ждати…

Я довго тинявся по коридору, поки наважився штовхнути двері з табличкою «Відділ літератури та мистецтва».

Начальник уже читав вірші. А поет, хазяїн тих віршів, курив сигарету, розвалившись на дивані.

— Мене звуть Хашимджаном Кузи… — сказав я бадьоро. — Ось, вірші вам приніс.

— Дуже приємно, — буркнув начальник відділу і, не підводячи голови, тицьнув мені руку. — Джура Джуман. Сідайте.

Я сів поруч з поетом, теж закинув ногу на ногу і став терпляче ждати, доки звільниться начальник.

З задоволенням прочитавши вірші (нишком), Джура Джуман деякий час дивився на мої закушпелені черевики, перевів погляд на живіт і лише по тому глянув в обличчя.

— Слабкі вірші, юначе, — прошепотів він. — Не підуть.

— Як — слабкі?! — обурився я. Людина ніч не спала, працювала, і ось тобі маєш: «Слабкі, не підуть!» А читав же із задоволенням, я ж по обличчю бачив. — Підуть, навіть дуже просто підуть, — сказав я твердо.

— Але ж це не вірші, а набір слів!

— Де слова, там і вірші, — сказав я ще рішучіше.

— Так, слово — це наша зброя, юначе. Але… до речі, як нас величати, не вчув я…

— Поет Хашимджан Кузи.

— Так от, Хашимджане Кузи. Частково ви маєте рацію: мова людини — це вже поезія. Але в поезії є свої закони, своя техніка. «Шагал — міра, салам — шурпа…» Це дуже кепсько, молодий чоловіче.

Джура Джуман вибіг із-за столу й потряс кулаками, із яких затис аркуші паперу з моїми віршами.

— Шукайте, вдень і вночі шукайте рими. Не шкодуйте часу. До біса верлібр! Не ходіть з поклоном до цих циркачів від поезії!

Джура Джуман знесилено упав у крісло й заплющив очі. Я дивився на нього шанобливо. Оце людина: все наскрізь бачить. Одразу взнав, що я вчора у цирк ходив. Звичайно, якщо поетам це заборонено, ніколи більш не піду в цирк.

— Спасибі, товаришу Джура Джуман, — сказав я, встаючи. — Спасибі за поради. До побачення.

— Хай щастить! — вигукнув він, не розплющуючись.

Так, не пройшли мої вірші.

Але втрачати надії не треба. Сказав же