Читати книгу - "Тюрма"

— Тебе здорово стусонуло?

— Та ні. Можливо, заїду протягом дня. Немає вже сил залишатися самому.

Ален знову спробував пригадати, що мав сьогодні робити. Учора ввечері йому здавалось, що день буде до того завантажений, що він не матиме часу й подумати про що-небудь. І от сидить у своїй заскленій-кімнаті, як у маяку.

У Алена були батьки, і він давно обіцяв навідати їх. Вони мешкали неподалік, на площі Кліші, вже близько п'ятдесяти років, та він рідко заходив до них.

Ален уже лагодився йти, коли згадав, що йому має дзвонити Рабю. Тоді вирішив поговорити з батьками телефоном, його не хвилювало те, що мадам Мартен почує. Віднині у нього нема секретів, нема нічого інтимного, бо газети не пропустять нагоди кинути на привселюдний огляд все його життя.

— Алло! Мама? Це я, Ален. Хотілося б заїхати до вас, та не знаю, коли матиму час. Я зараз дома. Ні. Мадам Мартен ще тут. Щойно зажадала розрахунку. Чому? А хіба ви не читали в газетах? А тато? Нічого не казав? Він у себе в кабінеті?

Його батько був зубним лікарем і починав роботу з восьмої ранку та приймав хворих до восьмої вечора, а то й пізніше.

Це був крупний мужчина з сивим волоссям йоржиком і сірими очима. Від нього віяло таким спокоєм, таким терпінням і співчуттям, що хворі соромилися виказувати перед ним свій страх.

— Що ти сказала? Ні, дещо правда, а дещо прибрехано. Брехні з кожним днем будуть більшати. Забіжу поцілувати тебе, як тільки зможу. Передай привіт татові.

Мадам Мартен з ганчіркою в руці здивовано дивилася на нього: у такого страховиська, як він, не повинно бути ні батька, ні матері.

Що б його ще зробити, чекаючи? Він палив одну сигарету за другою. Думав про Палац правосуддя на набережній Орфевр, про будинок попереднього ув'язнення, про всю ту машину, яка от-от має закрутитися, хоч на якийсь час і залишила його.

А що роблять там заарештовані жінки в години, вільні від допитів?

Була десята година. Він кинувся до телефону, що раптом задзвонив.

— Алло! Я слухаю…

— З'єдную вас з метром Рабю.

— Алло! Алло! Рабю?

— Атож. Слідчого вже призначили. Його прізвище Беніте. Молодик років тридцяти п'яти — тридцяти шести. Порядний, не кар'єрист. Він викличе вашу дружину об одинадцятій в моїй присутності.

— Отже, поліція передає її судовій владі?

— Авжеж, оскільки вона призналась і нема сумнівів, хто вбивця.

— А мене допитуватимуть?

— Не знаю. Я про це дізнаюся близько полудня і одразу ж повідомлю. Мабуть, ще встигну до Палацу правосуддя. Куди вам подзвонити?

— В редакцію. Якщо мене не буде там, скажете телефоністці.

Чи зробив він усе, що мав зробити? Ні ще.

— Скільки я вам винен, мадам Мартен?

Вона дістала з кишені фартуха клаптик паперу з цифрами, надряпаними олівцем. Загалом їй належало сто п'ятдесят три франки. Ален дав дві стофранкові асигнації, та вона навіть і не подумала повернути решту..

— Ключ залишите у швейцарки.

— Якщо ви нікого не зможете знайти…

Ален спустився сходами. Вони були широкі, шкода тільки, що зіпсували отими вітражами, які надавали їм такого старомодного й претензійного вигляду. На кожному поверсі містилася одна квартира. Четвертий поверх був таємниче порожнім. На третьому жили багачі-південноамериканці з трьома чи чотирма дітьми, «роллс-ройсом» і водієм. Хазяїн після набуття освіти у Франції протягом тривалого часу очолював державу, але внаслідок військового перевороту був скинутий.

На другому поверсі містилося правління акційного товариства по нафті. На першому — консульство.

Швейцарська швидше нагадувала салон, а швейцарка, мадам Жанна, дуже пиндючилась — її чоловік служив у якомусь міністерстві.

Сьогодні вона уникала погляду Алена, бо не знала, як тримати з ним себе.

— Бідолашна жінка, — пробурмотіла зрештою.

— Авжеж…

— Один господь відає, коли вона тепер повернеться додому.

— Сподіваюсь, що це станеться найближчим часом. Він уже почав звикати до подібних натяків.

— Скажіть, будьте ласкаві, мадам Жанна, чи не знаєте ви часом якоїсь служниці?

— Хіба мадам Мартен залишає вас?

— Атож, щойно повідомила мене про це.

— Взагалі, я її трохи розумію, хоч сама, напевно, так не зробила б. Люди не завжди думають про наслідки своїх вчинків, адже так? Особливо чоловіки.

Ален не заперечував. Адже не вона одна звинуватить його, вважатиме, що у всьому він єдиний винуватець. То навіщо протестувати?

— Є тут у мене на прикметі молода жінка, яка шукає роботи. Постараюсь побачити її сьогодні. Адже вам тільки на ранкові години, так?

— Як їй буде зручно.

— А з оплатою?

— Що скаже, те й платитиму.

Дощ періщив, як і раніше. Перехожі були здебільшого з парасольками. Решітка парку Монсо в кінці вулиці здавалась чорнішою, ніж завжди, і позолота на її вістрях потьмяніла.

Машинально йдучи до своєї червоної малолітражки, Ален раптом згадав про машину Мур-мур. Де вона її покинула? Невже автомобіль і досі стоїть на Університетській, біля будинку Бланше?

Йому стало неприємно, що машина дружини кинута напризволяще. На вулиці. Тож повернув на лівий берег і попрямував до Університетської. За п'ятдесят метрів від особняка, де на другому поверсі жила сім'я Бланше, виблискуючи під дощем, стояла машина Мур-мур. Перед решіткою огорожі стовбичили дві-три купки цікавих. Між ними, певно, були й журналісти.

Він поїхав на вулицю Маріньян і шмигнув у під'їзд будинку, де містилася редакція його журналу… Цей будинок він зайняв поступово увесь, крім першого поверху. Увійшовши в ліфт, Алей піднявся на четвертий поверх і пішов коридорами. З розчинених дверей линула тріскотнява друкарських машинок.

Колись цей будинок призначався під квартири. Та згодом, коли переробляли кімнати на службові приміщення, одні перегородки викидалися,