Читати книгу - "Гадючник. Дорога в нікуди"

вона бгала своїми скарлюченими пальцями шлярку на кофтині. Коли б вона почала сперечатися, мені було б за що вчепитися, але вона мовчала — ніякого тобі приводу спалахнути. Слухала, не показуючи пі образи, ні подиву. Нарешті вона озвалася, добираючи таких слів, щоб я повірив, ніби вона давно знала: ми житимем нарізно.

— Я майже весь рік житиму в Оріні,— мовила мати. — Там буде зручніше, ніж на інших фермах. Збудую в Оріні флігель: трьох кімнат мені досить. Недорого вийде. Та й нащо гроші витрачати — наступного року мене, може, й на світі не буде. А згодом флігель тобі стане в пригоді — от хоч би полювати на припутнів. Наїжджатимеш сюди в жовтні — саме впору. Сам ти, правда, полювання не любив, але ж там у тебе підуть діти, може, їм сподобається інколи голубів постріляти.

Хоч який я був невдячний, а матір любив безмежно. Зігнана з насидженого місця, вона ладна була тулитися де завгодно. Раділа, що я її принаймні не зовсім занедбав, і до всього призвичаїлася. Але того вечора ти спитала мене:

— Що з вашою матір'ю?

Наступного дня вона прийшла до тями й була така, як завжди.

З Бордо приїхав твій батько зі старшою дочкою та зятем. Довелося сказати їм про наші заручини. Яким поглядом вони мене зміряли. Мені здавалося, ніби я чую, як вони питають одне в одного: «Хіба можна з ним на людях з'являтися? Мати поза всякою критикою». Ніколи не забуду, як здивувала мене твоя сестра Марі-Луїза, яку ви називали Марінет: вона була на рік старша від тебе, а здавалася молодшою — така тендітна, довгошия, з пишним волоссям і дитячими очима. Дідуган, за якого її віддав твій батько, барон Філіпо, будив у мені жах. Та по його смерті мені не раз спадало на думку, що він був дуже нещасним. Яких мук завдавав собі цей бовдур, зі шкури пнучись, аби його молода дружина забула, що він старий! Він засупонювався в корсет, аж дух йому спирало. Широкий та високий накрохмалений комірець приховував обвислі щоки й воло. Нафабрені блискучі вуса й баки лише відтінювали сизе зморшкувате обличчя. Цей бідолаха все заглядав у дзеркало, стурбовано роздивляючись на своє відображення. Пригадуєш, як ми підсміювалися з цього?.. Вставна щелепа не дозволяла йому сміятися. Його непохитна воля запечатала йому вуста. А ще ми помітили, як він обачно надіває циліндр, щоб не зрушити чудернацької зачіски: пасмо волосся, що залишалося в нього на потилиці, він зачісував наперед, і воно розбігалося по голому черепу, як дельта мілкої річечки.

Твій батько, його одноліток, незважаючи на сивину в бороді, лисину й черево, ще подобався жінкам і вмів їх чарувати навіть у ділових взаєминах. Тільки моя мати присаджувала його. Може, її знемилосердило те нещастя, що я їй заподіяв Вона змагалася за кожний пункт шлюбної угоди, начебто йшлося про продаж чи оренду на землю. Я вдавано обурювався її вимогам, сперечався з нею, але подумки радів, що вона так добре обстоює мої інтереси. І якщо нині мої статки цілком відділені від твоїх і ви не маєте влади наді мною, то я маю дякувати за це матері. Вона вимагала, щоб майно було записане окремо на кожного з подружжя, ніби я був дівчиною, котра виходить заміж за якогось гультяя.

Фондодежі пристали на ці вимоги, тож я міг спати спокійно: вони шанували мене, шануючи твою любов до мене.

Мати й слухати не хотіла про якусь ренту: вона зажадала, щоб посаг за тобою дали готівкою.

— Ці Фондодежі ставлять мені за взірець барона Філіпо, — казала вона, — він, бачте, узяв старшу без жодного су… Ще б пак! Цьому старому шкарбунові та ще й посаг правити! Йому й так молодятко віддано! Ну, а з нами зовсім інша річ. Фондодежі думають, що я нетямлюся з гордощів — з такими людьми породичатися! Ви ще мене не знаєте…

А ми вдавали «голубків», наче нас зовсім не обходили ті розрахунки. Ти покладалася на геній свого батька так само, як я на материн. І, можливо, ні ти, ні я не відали, які ж ми все-таки грошолюбці…

Та ні, я несправедливий. Ти любила гроші лише заради дітей. І ти, мабуть, убила б мене задля їхнього збагачення; якби до того дійшлося, ти б віддала їм останній шмат хліба.

А ось я… так, я люблю гроші. З ними якось спокійніше. Поки я сам господар свого маєтку, ви нічого не заподієте мені, бо не маєте влади наді мною. Ти ось торочиш: «Скільки нам треба на наш вік!» Помиляєшся! Старого тільки й мають за людину, коли він чимось володіє. А коли в нього нічого не залишиться, він опиниться на смітнику. В нас немає вибору: або притулок для старих, божий дім, або тримайся за своє добро. Селян осуджують за те, що вони оббирають своїх старих батьків, а потім мордують голодом, щоб ті швидше померли. А я чимало такого надивився і в буржуазних родинах — хіба що там усе робиться делікатніше і пристойніше про людське око. Отож-бо й я боюся зубожіти. Все мені здається, наче я мало надбав золота. Вас воно надить, а мене захищає.

Настала пора вечірньої служби, а я не чув дзвону… А втім, ще не дзвонили — адже сьогодні страсна п'ятниця. Зараз приїдуть машиною з міста всі наші чоловіки: я вийду пообідати з ними. Хочу подивитися на них, коли вони всі зійдуться: мені легше воювати проти всього їхнього гурту, ніж сперечатися з кожним. Варто б з'їсти цього покаянного дня котлету — не задля бравади, а просто щоб показати: воля моя тверда і непохитна.

Сорок п'ять років я утримую свої позиції — тобі так і не вдалося вибити мене з них, але вся моя оборона піде нанівець, якщо я у чомусь поступлюся. На очах у моєї родини, яка споживає у страсну п'ятницю боби й сардини на олії, я з'їм котлету і цим покажу, що