Читати книгу - "Дух часу"

Заздріла вона, нарешті, що якийсь молодий, тоненький панич танцював з дівчатами по черзі, не пропускаючи ні одної. «Він, може, і до мене прийде», подумала собі Галя. І замість утішитися, вона хотіла утікати з свого місця, але вже було запізно. Він дійсно прийшов до неї, обкрутився кілька разів і посадив на давнє місце. Вона ще не уміла тогді добре танцювати, бо ніколи з ніким не танцювала, окрім з братом, що часом брався її учити танців і крутився з нею в маленькій хатині, де ледви можна було обернутися.

По тій же першій прилюдній пробі з чужим чоловіком Галю розібрав ще більший жаль. Вона пішла зараз до мами, що також сиділа сумна і забута, і просила, аби вже їхати назад додому.

Аж пізнійше вона довідалася, що той уважний на всі панни панич був братом деканівних, котрих вона найліпше собі запам’ятала. Сердешна! не гадала вона ще тогді, що з домом їх ближче познакомляться!

Вони у себе за житя батька не бували, бо доста далеко від себе мешкали. Але по єго смерті вдова мусила до них їздити щороку задля своєї нещасної пенсії, котру, як всі вдовиці, через руки декана відбирала.

Ближче пізналися вони аж тоді, коли Славко зробив матуру і вона з ним поїхала до декана, аби той для него видав «свідоцтво моральності», яко конечно потрібний документ для семінарицького кандидата[4].

Вони прийняли їх незвичайно ласкаво, й бідна вдова оживилася, не зазнавши уже давно так теплого привіту від людей. Вона знала, що ті ласки спадали на неї через сина, яко будучого семінариста, але то її зовсім не вражало; противно, то була честь, віддана її заслугам!

Та невважаючи на хвилеве поліпшене тих відносин через сина, ні раз не улегшалися її тяжкі клопоти і видатки. Бо хоть одного сина вона дала до семінара, то натомість мусила другого давати до школи. А се тепер приходило ще тяжче, як спочатку. Ніхто не видів їх тяжкої біди, від нікого не було порятунку. Стягаючися з остатнього на старшого сина, вона позичила в банку на грунт. Тепер треба було рати платити, а тут уже і їх сирітська пенсія скінчилася. Прийшло до того, що мати хотіла брати хлопця з половини курсу додому — нівідки було дихати.

На той час декан оказався їх одиноким добродієм. Він зичив вдовиці гроші на рахунок вдовичої запомоги, що як син прийде до свого хліба, то єму віддасть. Зичив і без запомоги і казав, що старший син тимчасом може за него заручити.

Чим далі, тим частійше почалися запомоги від деканів: то по кілька левів, то по кірцеві збіжя або іншими датками, а все яко позички, котрі вдова з найбільшою вдячністю приймала. Вона вже не закривала лиця, не шипіла, як розтоптана змія: «Жебрати, жебрати будеш!» О, нужда ломить амбіцію, кепкує собі з гордості!

Галя тепер також переважно пересиджувала у деканів. Поїхала раз туди з мамою, і панни завели з нею дуже сердечне знакомство, просили, аби вона у них лишилася, що вони навчать її сукні робити. Стара деканова дуже тому була рада. «Лишіть, лишіть свою доньку, — говорили до вдови, — най научиться шити сукні, то для бідної дівчини здасться». Галя дійсно дуже рада була тому, пригадавши собі свою нещасну одежину, котру мала у сусідки на празнику, і представляла собі, як то буде виглядати, маючи сукні так зроблені, як деканівни.

Їх було шість сестер і оден брат, старший роком від Славка, записаний на філософічний відділ. Розумівся, Галя лишилася. Межи ними вона як би віджила, новий світ отворявся перед її очима. Галя зі Славком, що приїжджав часто, побільчїили фамілійний кружок деканів, бавилися та гуляли, особливо, коли хто приїхав з сусідства.

Поволі все то стало звертати на себе людську увагу. Панки з сусідства почали дрочити Славком найстаршу деканівну. Тота червонілася і відпирала, а сусідки договорювали, що гарний хлопець, що добра була би з них пара. Часом запитувано і Галю, чи то правда, що її брат жениться з деканівною, на що вона хоть би й хотіла, не могла нічого сказати, так само як і Славко не міг би на це питане відповісти. Про се межи ними не говорено, хоть все до того клонилося і з кождим днем до того ішло, — от так, само собою. Лише вдова не могла нахвалитися деканів і говорила не раз, що коли бог їй має дати невістку, то най би давав з такого дому, як деканів.

І Галине переважне проживанє у деканів могло дати причину до ще смілійших комбінацій. Але що ж? — Галі було вже тяжко вертати до давньої пустині. Причіплена до їх дому, вона мала нагоду роздивитися межи людьми. Вона їздила з ними по празниках і весілях і пізнала, що її природа не скривдила, як небіжку-сестру. До сего причинилося й те, що вона вже вміла робити сукні й так зручно зшивала лихенькі матерії, що вони все дуже добре на ній лежали. Бували забави, де її вважали за найкрасшу; вона вчула не одно тепленьке слово, не одно утиснене руки, не одну похвалу, а хоть при тім ужалило не одно жальце, не оден погляд зависних очей, то все-таки загальне вражене було добре.

Чого ж їй було вертатися до матері? Оден на перший погляд дрібний припадок іще більше знеохотив її до рідного дому. До їх села, на місце старого професора[5], котрий учив її і молодшого брата, прийшов другий, молодий хлопець, син господаря з того ж села, а ще до того братанець їх найближчої сусідки, Семенихи, Антін. Він зараз із першого разу сподобав собі Галю і не ховався з тим. В родині їх обоїх зараз почали сватати. Побрати її з учителем — була для них річ зовсім відповідна. Найбільше причинялася до того родина, а ще більше Семениха, котра виступала в ролі майже свахи.

Се Галю