Читати книгу - "Варвар у саду"

Його перша велика поема Міréіо, видана у 1859 році, була з ентузіазмом сприйнята не лише приятелями, а й найвищими літературними авторитетами Парижа. Це стало вирішальним для кар’єри поета та долі руху. Бо й сам прихід Містраля в літературу був незвичним. В епоху згасання романтизму з’явився поет, який утілював у собі романтичні ідеали: народний, спонтанний співець, котрий писав тією мовою, якою була створена найкраща лірика середньовіччя. Коли б він не існував насправді, його б варто було вигадати, мов Оссіана.

Власне та спонтанність, легкість і невимушеність Мігéіо є визначальною для її нев’янучої вартості. «Я загадав собі пов’язати любов’ю двох дітей провансальської природи, які б належали до різних соціальних станів, а потім дозволити клубкові точитися з вітром серед несподіванок життя…» Ця поема, яку можна б назвати місцевим Паном Тадеушем, багата образами робіт і днів, вірувань, звичаїв і легенд провансальського села. Захоплення критиків було таким безмежним, що для порівняння з Містралем вони сягали до літературного пантеону по великі імена Гомера, Гесіода, Теокріта й Вергілія.

Провансальський Вергілій не лише писав поеми, вірші та трагедії. Він також редагував журнал Провансальський Альманах, який пережив творця, працював над усталенням провансальської (окситанської) орфографії, а також був автором твору, над яким у наші дні працював би численний штат науковців. Два опасистих томи in quarto (понад дві тисячі сторінок) називаються Lou Trésor dou félibrige ou dictionnaire provençal-franęçais[16]. Проте це не звичайний словник, а справжня провансальська енциклопедія, що поруч із імпозантним граматично-лексичним матеріалом містить історичні нотатки, опис звичаїв, вірувань та інституцій, а також колекцію загадок і прислів’їв.

Містраль був не лише чудовим поетом, а й темпераментним громадським діячем. Завдяки йому Félibrige із гуртка веселих літературних балакунів перетворився в організацію, покликану плекати мову, свободу й національну гідність Провансу. Маніфестація культурної іншості дедалі сильніше й виразніше ставала рухом із політичними цілями. Тепер, через багато років, чиниться все, щоб затерти контури цієї боротьби.

У 1905 році Містраль, нащадок трубадурів, отримує найвищу літературну відзнаку не з рук прекрасної каштелянки, а зі спадку винахідника динаміту. Нобелівську премію він призначив на створення етнографічного музею, присвяченого Провансові. Цей музей досі розташований у ренесансному палаці — Кастелен-Лаваль в Арлі, адже то було улюблене місто автора Міréіо. Згадуючи про свої перші кроки, він писав: «Я зовсім не мріяв про Париж у дні моєї наївності. Хай би лиш Арль, який на моєму видноколі посідав те ж місце, що й для Вергілія Мантуя, визнав колись мою поезію своєю».

Площа Форуму, всупереч назві, невелика, тиха, з купкою дерев посередині. Дві коринфські колони і шматок архітраву вмуровані у бридку стіну кам’яниці на доказ того, що колись тут було інакше.

На площі, в тіні платанів — пам’ятник Містралеві, який дуже ретельно зображає поета: його крислатий капелюх, наче виліплений із думкою про голубів, чудова борода, ґудзики жилета, навіть шнурівки на черевиках. Знаменита модель була присутня на урочистості відкриття пам’ятника. Замість промови він виголосив перші строфи Міréіо.

Містраль дожив до глибокої старості, і доля подарувала йому спокійну смерть у переддень великого побоїща. Наприкінці свого життя він був уже живим пам’ятником, якому віддавали таку ж шану, наче Ґете у Ваймарі, не лише поети і сноби, але навіть сам пан президент республіки.

Чим був Містраль для Félibrige, усі зрозуміли після його смерті. Організація почала меншати, провінціалізуватися й розпадатися. Все ще відбуваються з’їзди, діють провансальські автори й часописи, втім, усе це — лише блідий відбиток ентузіазму й розмаху перших фелібрів. Прованс уже не є тим екзотичним краєм, яким він був у добу романтизму. Паризькі видавці не чекають на з’яву нового Містраля. Невже він був останнім трубадуром?

О, жодна не знає людина,

Якими краями дикими

Блукаючи, — повернеться та троянда.

Приятель-поет каже: «Будеш в Італії, не забудь заскочити до Орвієто». Перевіряю в путівнику — лише дві зірочки. «А що там?» — питаю. «Велика площа, на площі трава й кафедральний собор. У соборі Страшний Суд».

Висівши з потяга на невеличкій станції між Римом і Флоренцією, міста не побачиш, воно розташоване на кількадесят метрів вище і закрите прямовисною вулканічною скелею, мов незакінчена скульптура мішковиною.

Фунікулер (такий, яким їздять на Ґубалувку) скидає пасажирів біля Порта-Рока. До кафедрального собору ще треба йти кілометр, бо те, що в цьому місті найважливіше, урите в самому серці й з’являється раптово.

Кафедральний собор стоїть (якщо це нерухоме дієслово можна прикласти до чогось, що розтинає простір і паморочить голову) на розлогій площі, а навколишні кількаповерхові будинки за мить згасають, і їх перестаєш помічати. Перше враження не відрізняється від останнього, переважає відчуття неспроможності призвичаїтися до цієї архітектури.

Роб-Ґріє, маестро переліку, написав би, мабуть, так: «Я зупинився перед кафедральним собором. Він мав 100 метрів у довжину та 40 метрів у ширину, а висота фасаду по центральній осі сягала 55 метрів». Щоправда, з такого опису не виникає нічого зримого, але пропорції силуету свідчать, що ми в Італії, де струнку готику Іль-де-Франсу перетравили у цілком своєрідний стиль, а спільну назву вживають лише через хронологічну звичку (все, що діється у той сам час, треба охрестити спільним терміном).

У кафедральному музеї Орвієто збереглися два пергаменти (пожовклі, ушкоджені, неначе їх поволі підсмажували на вогні), які розбурхують пристрасті істориків мистецтва, дослідників нелегкої проблеми des Fassadenbaus[17]. Обидва рисунки представляють той сам фасад кафедрального собору Орвієто і є капітальним прикладом еволюції смаків. Хронологічно перший, із приміткою manu magistri Laurenti (рукою майстра Лоренцо), тобто Майтані (але низка авторів мають щодо цього сумніви), все ще віддзеркалює північні смаки. Центральна частина фасаду кафедрального собору міцно акцентована над головним порталом, переважають