read-books.club » Пригодницькі книги » Таємниця підземної галереї 📚 - Українською

Читати книгу - "Таємниця підземної галереї"

157
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Таємниця підземної галереї" автора Володимир Колін. Жанр книги: Пригодницькі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 13 14 15 ... 58
Перейти на сторінку:
що ви були, — мовив добродушний професор.

— Щире вам спасибі. Він дуже зрадіє, — відказав Чунту. І боячись, що дідок знову розпочне розмову, хутко пішов геть.


5. СЕКРЕТНА СЛУЖБА

Резидент констанцського відділу Секретної інформаційної служби Валеріу Клонару, трохи згорблений, кістлявий чоловік з жовтавим лицем хворого на печінку, нудьгував. По його очах кольору зів’ялого листя нічого не можна було розгадати навіть тоді, коли в них починали вистрибувати червонуваті вогники, наче мушки на заснулому плесі. Підлеглі, прослуживши, з ким багато років, так і не знали, що означають ці вогники, — злість чи веселість. А тому, перш ніж потрапити резидентові на очі, намагалися вгадати настрій Рекса. Це саме після п’ятнадцяти років спільного життя з Валеріу робила Елена Клонару, учителька природознавства ліцею імені принцеси Іляни, невеличка на зріст і повна, мов качка, жінка, що боялася навіть голосу чоловіка.

Мопс, єдиний приятель Клонару, вже четвертий з династії Рексів, добре розумів, коли треба ластитися, коли гавкати, а коли краще зовсім не привертати де себе і ваги.

— Якщо собаці минуло сім років, його списують на пенсію, — сказав Валеріу Елені кілька років тему, коли Рекс другий, шестимісячний годованець, зайняв місце Рекса першого.

Дружина тоді ще не знала, що Валеріу тримає у себе на столі щось на зразок собачого календаря. Клонару вже через рік забув день свого весілля, але дату народження Рекса пам’ятав добре. З цієї нагоди він випивав за святковим столом пляшку шампанського, а пес, крім щоденної порції кісток, одержував великий шматок м’яса. Коли Рексові минало сім років, резидент вів його на берег моря і вбивав.

— Живі з живими, мертві з мертвими, — говорив Валеріу, повернувшись додому. І, сівши обідати, кидав кістки новому Рексу.

Мопс завжди був сірої масті. Дресирований разом з іншими поліцейськими собаками, він умів відшукати слід, ішов по ньому і, підкоряючись наказу резидента, стрибав на людину, хапав її за горло. На вулиці він ніс у своїй пащі нагайку, якою Клонару часто карав його. Без дозволу хазяїна нічого не їв. В кабінеті мовчки лежав біля резидентових ніг. Гарчав тільки тоді, коли в цьому була потреба.

Повертаючись від шефа гестапо Кремера, Клонару завернув у колишню боярську садибу, в якій уже не зосталося жодного дерева. Ніхто й не подумав би, що в цьому будинку міститься Секретна інформаційна служба.

Двері самі розчинилися перед Клонару, йому навіть не довелося дзвонити. Це свідчило про те, що хтось там вартував. Резидент опинився в холі, звідки на всі сторони розходились кабінети. Будинок зовсім не був схожий на якусь офіціальну установу. Килим на натертому до блиску жовтому паркеті, величезна фаянсова груба, стіл, флорентійські крісла, венеціанське дзеркало… Такий вигляд мав цей хол і тоді, коли весь будинок належав поміщикові, якому довелось продати його, щоб сплатити гроші, програні за одну ніч у казино. Ніщо не змінилося в домі з того часу, як тут розмістилася Секретна служба. Тільки вартовий, що тихо відчинив двері Клонару, ніяк не пасував до затишного холу цього будинку, де колись влаштовувались гучні бали й без кінця грали в покер.

Назустріч вискочив черговий агент Аргір, товстий рудий чолов’яга з чималою лисиною. Віддаючи честь, він не помітив нічого ні на жовтявому обличчі начальника, ні в його каламутних очах, в яких миготіли іржаві вогники. Тільки Рекс загарчав на нього.

— Вже прийшов? — спитав через хвилину якийсь комісар, прочинивши двері з свого кабінету.

— Гарчить, — шепнув агент, витираючи лоб картатою хусточкою.

В цю мить задзеленчав дзвінок.

— Матінко моя рідна! — затремтів од страху Аргір. Відчинив двері кабінету і, ледве переступивши поріг, виструнчився. Рекс знову загарчав.

— Поклич Джурку! — звелів Клонару.

Начальник говорив тихо, лагідно. Ніхто в світі не зміг би визначити по голосу, який у нього настрій.

Агент, усе ще не вірячи, що йому не дали в лику, хутко вислизнув. Коли зайшов до інспектора Джурки, лице його світилося радістю.

— Ну, як? — спитав той.

— Не знаю що й казати, пане Джурка… Рекс гарчить, але мені не влетіло, — відповів Аргір, дурнувато посміхаючись.

Інспектор нахмурився.

Низький і худий, косоокий Джурка був наче збитий з дощок та кілків. Підборіддя й ніс загострені, зуби дрібні й гострі, пальці довгі й тонкі, лікті та коліна теж гострі, і навіть туфлі він носив з гострими носками, хоч у моді вже були тупоносі.

— Здрастуйте! — вигукнув інспектор, дивлячись на Клонару і не бачачи його, бо очі у нього косилися вліво.

— Підійди ближче! — наказав резидент.

Джурка прилип животом до столу. Клонару поволі встав, підняв руку і, не поспішаючи, вліпив інспекторові два ляпаси. Той навіть не поворухнувся, не зблід і не почервонів.

— Два кроки назад, — мовив резидент і повільно сів. Джурка виконав наказ і виструнчився.

Якби хтось увійшов тепер до кабінету Клонару, то ніколи б не здогадався, що тут оце відбулося. Резидент спокійно собі сидів у кріслі з високою спинкою, а виструнчений Джурка чекав його наказу.

— Через півгодини в порт, — розпорядився Клонару. — Треба послати батальйон жандармів, батальйон з дев’ятого піхотного і всіх наявних агентів. Оточити майстерні. Ти поїдеш зі мною. Виконуй!

— Дев’ять годин і тридцять вісім хвилин, — сказав Джурка, дивлячись на годинник, який крутився на його кістлявій руці, наче браслет.

Клонару глянув на свій годинник і стінний.

— Точно. — І додав, дивлячись йому в очі: — А ти оце недавно прогавив!

Джурка скосив очі ліворуч, і резидент не зміг упіймати його погляду. Зате почув голос, впевнений, твердий:

— Винен!

— Іди.

Інспектор вийшов.

“Так само почував себе і я у Кремера”, — подумав Клонару, хоч обер-штурмфюрер з гестапо не надавав йому ляпасів, як оце він Джурці. Та на словах допік добряче. Есесівець з Сігішоари не встигав перекладати, а Кремер все кричав і

1 ... 13 14 15 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниця підземної галереї», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Таємниця підземної галереї"