Читати книгу - "Таємниця підземної галереї"

— Порядний, — підтвердив і Чунту. — А яка ж у нього вада?

— Він не любить метеликів…

— Що, що? — Чунту схилив голову на ліве плече, як це він робив за прилавком.

— Так, метеликів… Ні денних, ні нічних, — скрушно промовив Заня.

— Ви що? Кепкуєте з мене? — розсердився корчмар і відступив крок назад, спідлоба дивлячись на старого.

Професор схопив його за руку.

— Що ж, пане Іонеску… Ви не вірите. І все-таки… Сучасна молодь! Так, так, не любить метеликів… поезію життя, коли це порівняння не видасться вам надто сміливим. Чи знаєте ви, що в мене найцікавіша колекція метеликів на південному сході Європи? — спитав старий, раптом пожвавішавши. — Зауважте, я не сказав найповніша. Ні, найцікавіша, — мовив він скромно. — В Софії професор Петров…

“Метелики кружляють у твоїй голові!” — подумав Чунту. І голосно сказав:

— Колись у вільний час я попрошу, щоб ви показали її мені. А тепер, на жаль, дуже поспішаю.

— Вік, сучасний вік! — зітхнув професор. — Боротьба за існування… Признаюсь, мені теж зараз ніколи. Певна річ, мої справи не такі серйозні, як у вас, але все ж таки… — і пхнув Чунту під ніс сачок, який він досі ховав за спиною.

— А це що таке? — засміявшись, спитав корчмар.

— Сачок. Звичайний сачок, щоб ловити метеликів. Ось послухайте… Вчора ввечері сиджу біля фонтана. Міркую собі про колекцію професора Альберта з Парижа. Чудова це колекція… Та нічого. Через рік моя буде цікавішою. Щодо цього, прошу вас, не турбуйтесь…

— Пане професор, — перебив його Чунту, — вже пізно…

— Авжеж. На чому ж я спинився?.. Ага, сиджу біля фонтана. І раптом чую, пане Іонеску, чую, щось сіло мені на руку… Але що саме — не вгадаєте! Справжній, рідкісний, надзвичайний…

— Будьте здорові, — гукнув Чунту, збагнувши, що тільки втечею можна врятуватись од надокучливого дідугана.

І, не вагаючись, поспішив до перших сходів, майже бігцем вибрався на балкон.

— Пане Іонеску, — почувся знизу професорів голос. — Я чекаю його й цього вечора…

“Подавись ти ним!” — у думці побажав Чунту. І голосно гукнув:

— Мадам Аделаїда!

— Ну, що там таке? — спитала хазяйка, відчинивши двері.

Стоячи на порозі, вона трималась однією рукою за клямку, а другою — за одвірок, і наче вітала натовп людей.

— У вас живе Горе, мій приятель, — чомусь дуже голосно проказав Чунту. — Де його кімната?

Фаянсові очі старої пані здивовано глянули на того, хто насмілився так кричати у неї на балконі. Але чорна борода корчмаря зробила свій вплив.

— Не знаю, чи дома він, — відповіла пані Аделаїда, посміхаючись так, як посміхалася колись на спині Геркулеса, приборкуючи тисячоголового звіра навколо арени. Потім перегнулася через балюстраду і спитала співучим, на диво молодим голосом: — Пане професоре, не знаєте, пан Горе дома?

Чунту проклинав ту хвилину, коли він ступив ногою в цей дім божевільних.

— Не знаю, мадам Аделаїда, — відповів Заня знизу. — Піти подивитись?

— Не треба! — гукнув Чунту. — Ради бога, пані, покажіть мені його кімнату, — попросив він благально. — Коли його немає, я почекаю.

Було темно, тільки на сукні Аделаїди від найменшого поруху невеличкого тіла мінилися блискітки.

— Де ж ви почекаєте? — спитала колишня циркачка. — Пан Горе замикає двері. А чому — не знаю… У пана професора цінні колекції, і то він ніколи не замикає кімнати. Я теж не замикаю. А мої сувеніри — єдине багатство, яке ще зосталося… Чи, може, ви думаєте, що мої сувеніри — це метелики, блискучі й мертві, як і ті, з професорової колекції?

Голос Аделаїди тремтів. Чунту зітхнув, боячись втратити терпіння. Те, заради чого він прийшов сюди, треба було робити без свідків. А ці деоє вже зчинили таку метушню. Аделаїда чекала, скрушно дивлячись на нього.

— Де ж його двері? — лагідно спитав шинкар.

— Останні ліворуч, — відповіла неохоче, безтямно подавши руку, наче вже прощалася з світом. — Метелики, так, метелики, блискучі й мертві! — прошепотіла сумовито і, повільно відступивши назад, нечутно причинила двері.

“Слава богу”, — подумав Чунту, поспішаючи на те крило, де містилася кімната Горе.

Дошки вгиналися під його ногами і наче стогнали. Від фонтана віяло п’янкою прохолодою. Дійшовши в кінець коридора, корчмар визирнув у двір. Професор приніс звідкись гойдалку і вже колихався на ній, повернувшись лицем до фонтана.

Як і сказала Аделаїда, двері були замкнені. Але Чунту не розгубився — він мав відмичку.

В кімнаті стояла темрява. Корчмар одразу збагнув, що Горе затулив вікно, щоб не морочитися з цим потім, коли повернеться з гулянки. Отже, можна спокійно засвітити…

Чунту обвів поглядом кімнату. Хоч вона не дуже велика, але кожна річ стояла тут на своєму місці. Видно, Горе любить порядок. Залізне ліжко було вкрите килимом, на стіні висіла фотографія усміхненої Аделаїди, зроблена п’ятдесят років тому.

Шинкар хутко понишпорив під матрацом. Потім відчинив шафу, побачив дбайливо випрасувані сорочки, кальсони, хусточки та шкарпетки. Подивувався з багатства туалету перукаря. Зазирнув під аркуші білого паперу, якими були застелені полички. Щось пошукав під вицвілим килимом і в кахельній грубці. Тоді підійшов до столу, мить постояв і попрямував до полички на стіні, де висіла мандоліна, перебрав кілька книжок. Старі романи. Чунту уважно погортав їх. Між ними трапилася книжечка, на обкладинці якої був намальований пірат. Шинкар розгорнув її і аж засміявся.

Напевне, знайшов те, що йому було потрібно, бо одразу погасив світло, вийшов у коридор, замкнув відмичкою двері і поспішив до виходу.

— Ви вже йдете, пане Іонеску? — спитав професор, як тільки Чунту спустився вниз.

Надворі вже зовсім стемніло. Та Заня все сподівався, що той метелик знову прилетить, і терпляче ждав.

— Не можу більше чекати. Мій приятель, мабуть, десь затримався…

— Значить, його немає дома! Коли прийде, я скажу,