Читати книгу - "Осіннє Рондо місячної ночі"

— Шо ти собі дозволяєш? — рявкнув він.

— Я? — залепетала. — Це ви що собі дозволяєте? Ви знаєте, хто я?

— Ну, і хто ж ти?

— Я — графиня Полонська! Вам ясно? — не знаючи, звідки взялася рішучість, мов і не вона говорила.

— Ха-ха! Графиня Полонська! Брешеш! — зареготав чоловік, вишкіривши зуби. — Докажи, шо ти — графиня Полонська!

— Чому я маю щось доводити? Одного мого слова має бути достатньо! Відпустіть мене негайно, інакше…

— Інакше шо? — перекривив він її, театральним жестом склавши на грудях руки. — Побіжиш до свого батечка? А де ж він? Де твій батечко?.. Брешеш, шельмо! — прошипів. — Ти така ж графиня, як я — граф! Бач, як причепурилась! Де лиш взяла це дрантя? — окинув її глузливим поглядом. — Хоча… знаєш, ти можеш довести, шо ти — графиня. Пішли!

Він схопив її руку й потяг за собою.

— Куди… куди ви мене тягнете?! — запручалася Софія. — Відчепіться від мене!!!

— Цить мені! — гримнув він. — Не рипайся! Зараз відпущу. Тільки доведеш мені, шо ти — графиня.

Вони пройшли метрів зо двісті й звернули в тісний дворик, мов високу темну вежу, залиту місячним сяйвом. Задерла голову. На темному шматку неба красувався величезний місяць. Який сліпучий! Це просто якесь диво!

Софія глянула на чоловіка. Його сіро-синє страшне обличчя в місячному сяйві виглядало, мов неживе… а ці дикі очі, що палають скаженим вогнем… О… де ж вона бачила його?! На мить перед очима спалахнула знайома картинка, котру вона точно бачила колись. Господи, що з нею? Відчувши запаморочення, притулилась спиною до холодної стіни.

— Гей, ти шо? Стій мені! Розігруєш тут із себе цабе!

Чоловік нарешті відчинив двері й штовхнув її всередину. Затхле вогке повітря вдарило в ніздрі. Де це вона? Як тут темно… Як темно!

— Куди… куди ви мене притягли? Відпустіть, благаю вас!

Впала навколішки й обхопила руками його ноги.

— Зараз мені доведеш, шо ти — графиня! — чоловік пожбурив її на землю й зачинив за собою двері. — Розумієш, про шо я, га?

— Відпустіть мене, прошу вас!!! Я мушу знайти Степана! Я мушу його знайти! — підвелась і на колінах поповзла на його голос.

— Шо? Степана? Якого Степана? — зацікавлено рявкнув чоловік.

— Степана Савицького. Відпустіть мене! — напомацки знайшла його ноги, знову обхопила руками. — Благаю вас!!!

— Савицького? А на біса він тобі здавсь, той Савицький?

— Ми мали зустрітися з ним, а він не прийшов. Я хвилююсь за нього…

— А ти шо, його стирка?

— Та не стирка я…

Чоловік важко задихав.

— Он воно шо! Як усе в житті інтересно складається! — загиготів він. — Ти… стирка! Ти знаєш, шо його пов’язали сьогодні? Він пройдисвіт і не прийде до тебе більше! Та хватить розводити галабурду! Доводь уже мені, шо ти — графиня!

Він гепнувся на неї й почав ковзати руками по її тілу.

— Що, що ви робите?! — закричала Софія, задихаючись під вагою його тіла. — Пустіть мене!!!

Однією рукою він задирав сукню, а другою — шукав обличчя.

— Дідько, як тут темно! — сердито вилаявся. — Не бачу тебе! Треба було лямпу взяти.

Припав ротом до її обличчя. Софія здригнулась. До смороду підвалу додався гидкий чад спиртного і гнилих зубів, що тхнув від нього. Що ж це коїться?!!

— Ні!!! Ні!!! А-а-а!!! — заверещала вона й схопила його за волосся.

— Стули писка, цофнута! — просичав він. — Все одно тебе ніхто не почує. Ти шо, тільки Савицькому дозволяєш гратися з собою? Так не чесно!

Він схопив її руки й, стиснувши, засунув їй у рота свій язик.

— А!!! Ти шо робиш, бісовата?! — крикнув він, відсахнувшись від неї й сплюнувши на землю кров. — Корчиш із себе цабе! Савицький з такими не водиться, я його знаю!

Щосили вдарив її по обличчю. Ще удар, іще, іще… Затим наліг на неї всім тілом, і… тієї ж миті глуха темінь щільно огорнула її з усіх боків…

Степан тим часом бив кулаком об кам’яну стіну. Чому? Чому саме тепер це сталось?! Тепер, коли вони з коханою мали зустрітися! Яка несправедливість! Вони так довго чекали цього дня, коли знов побачать одне одного, і не на одну хвильку, похапцем, а спокійно, любо, як колись весною… Її милий, усміхнений образ поставав перед його очима, і він ще дужче лютився через свою теперішню безпорадність.

День був, як завше, передбачуваний і чітко спланований. До обіду він був у редакції, затим побіг до читальні, щоб переглянути ті книги й підшивки газет, які йому порадив професор Конопенко. Записав усе, що мав, забіг на хвильку до пив’ярні й уже збирався йти на зустріч із коханою, як раптом щось сталось. Щось сталось у місті: всі бігали, мов скажені, кричали. Черговий страйк, що ж іще… «Що трапилось?» — питав він у перехожих. «Тікай, не стій, як цофнутий! Поліціянти вже скачуть сюди!» — кричали йому у відповідь і розбігалися в різні боки. Що? Поліціянти? Та що ж тут коїться?! Не встиг отямитися, як почув цокіт копит і прожогом шаснув у якийсь вузький провулок. Та було вже надто пізно: його миттю схопили — і ось він тут, у цій кам’яній смердючій буцегарні, разом зі страйкарями. Та ті хоча би причетні до того, що сталось, а він… ішов собі мирно повз і — на тобі! І де справедливість? Звісно, завтра розберуться, але…