Читати книгу - "Скорочено Мертві душі"

суворим голосом озивався до сина і крутив йому вуха. Якось, взявши сина, повіз його в місто. Дорога тягнулася три дні. Перед хлопчиком блиснули несподіваною пишнотою міські вулиці, що примусили його на кілька хвилин роззявити рота. У місті жила родичка їх, квола бабуся, яка проте ще ходила щоранку на ринок і сушила потім панчохи свої на самоварі, яка поплескала хлопчика по щоці й помилувалася його повнотою. Тут мав він залишитись і ходити щодня в клас міської школи. Батько, переночувавши, на другий же день вибрався в дорогу. Як розлучалися, сліз не було пролито з батьківських очей; дано було пів карбованця міді на видатки та ласощі і розумне напучення догоджати учителям і начальникам, водитися з багатшими, берегти і складати копійку, бо: "Усе зробиш і все подолаєш на світі копійкою". Давши таке напучення, батько розлучився з сином і з того часу вже ніколи він більше його не бачив.

Павлуша на другий же день почав ходити в класи. Особливих здібностей до якоїсь науки в нього не виявилось; відзначився він більше старанністю та охайністю. Він одразу збагнув, як поводитися з практичного боку. Ще дитиною він умів відмовити собі в усьому. З пів карбованця, що дав йому батько, не витратив ні копійки, навпаки, того ж року вже мав до нього приріст, бо виліпив з воску снігура, пофарбував його й продав дуже вигідно. Потім протягом деякого часу пустився на інші спекуляції: накупивши на базарі їстівного, сідав у класі коло тих, що були багатші, і як тільки помічав, що товариш хоче їсти, висував йому з-під парти ніби ненавмисне ріжок пряника або булки і, роздратувавши його, брав гроші відповідно до апетиту. Іншим разом навчив мишу ставати на задні лапки, лягати та вставати з наказу, і продав потім її теж дуже вигідно. Коли набралося грошей до 5 карбованців, він торбинку зашив і почав складати в другу. З начальством він повівся ще розумніше: завжди сидів тихо, завжди подавав учителеві поперед усіх триух (учитель ходив у триухові), старався здибатися з вчителем разів три на дорозі, раз у раз скидаючи шапку. Справа мала цілковитий успіх. За весь час перебування в училищі про нього були найкращої думки, і на випуску одержав він повне удостоєння з усіх наук. Вийшовши з училища, він став уже юнаком досить привабливого вигляду. В цей час помер батько його. Спадщина була мала. Чичиков продав зразу ж ветхий дворик з клаптиком земельки за 1000 карбованців, а сім'ю, людей перевів у місто, маючи намір осісти в ньому й стати на службу.

У ньому не було прив'язаності власне до грошей для грошей; ним не володіли скнарість і скупість. Йому ввижалося попереду життя у всіх вигодах, з усякими достатками. Щоб нарешті згодом зазнати неодмінно всього цього, ось для чого приберігалася копійка, в якій він скупо відмовляв до часу і собі й іншому.

Вийшовши з училища, він не хотів навіть спочити, таке велике було в нього бажання швидше взятися до діла й служби. Проте, незважаючи на похвальні атестати, на превелику силу вступив він до казенної палати. Посада дісталася йому нікчемна, але вирішив він гаряче взятися до служби, все перемогти й подолати. І справді, самозречення, терпіння і обмеження потреб виявив він нечуване. З раннього ранку до пізнього вечора писав він, не ходив додому, спав у канцелярських кімнатах на столах, обідав часом зі сторожами, і при всьому тому умів зберегти охайність, пристойно одягтися, надати обличчю приємного виразу й навіть мав щось благородне в рухах. Серед чиновників Чичиков вирізнявся показністю обличчя, привітністю голосу і тим, що зовсім не вживав міцних напоїв. Та при всьому тому важкий був його шлях: він попав під начальство вже старому повитчикові, який був образом кам'яної якоїсь бездушності й незрушності. Спочатку Чичиков узявся догоджати начальнику у всяких непомітних дрібницях, але все це лишилося зовсім без ніякої уваги. Нарешті, він рознюхав його домашнє родинне життя, дізнався, що в нього була зріла дочка. З цього боку й надумав він повести приступ. Справа улаштувалася так, що Чичиков переїхав до начальника в дім, зробився потрібною і необхідною людиною, з дочкою поводився як з нареченою, повитчика звав татуньом. Згодом Чичиков сам сів повитчиком на одну вакантну посаду. І зразу ж покинув наречену. Старий повитчик промовляв: "Обдурив, обдурив, чортів син!" З того часу Чичиков став людиною помітною. Все виявилося в ньому, що треба для цього світу: і приємність у поводженні та вчинках, і спритність у ділових справах. У той самий час почались найсуворіші переслідування всяких хабарів: переслідувань він не злякався і обернув їх негайно собі на користь.

Незабаром знайшлося Чичикову поле багато просторіше: утворилася комісія для будування якоїсь казенної дуже капітальної будівлі. У цю комісію прилаштувався і він. Шість років поралися коло будівлі, а тільки ніяк не йшла казенна будівля вище фундаменту. А тимчасом в інших кінцях міста з'явилося з кожного з членів по гарному будинку цивільної архітектури. Члени вже починали благоденствувати й стали заводитися родинами. Чичиков завів досить доброго кухаря, купив тонкі голландські сорочки, сукна купив собі такого, якого не носила вся губернія, завів звичку обтиратися губкою, намоченою у воді, змішаній з одеколоном, купував дуже недешево якесь мило, щоб гладенька була шкіра, уже... Аж раптом на місце попереднього тюхтія був присланий новий начальник, людина військова, сувора. Чиновники були відставлені від посад; будинки цивільної архітектури перейшли в казну й повернуті були на різні богоугодні установи й школи. Але згодом начальник опинився в руках ще гірших шахраїв. Всі, хто тільки був під начальством його, стали страшенними гонителями неправди. Але Чичиков уже ніяким способом не міг вернутися.

І от вирішив він наново починати кар'єру, знову озброїтись терпінням, знову обмежитись у всьому. Усе якось не клеїлося. Дві-три посади мусив він змінити за найкоротший час. Посади були брудні, низькі. Треба знати, що Чичиков був найблагопристойнішою людиною, яка будь-коли існувала на світі. Хоч він і мусив спочатку вибиватися з-поміж брудного товариства, але в душі завжди зберігав чистоту, любив, щоб у канцеляріях столи були з лакованого дерева і щоб все було благородно. Ніколи не дозволяв він собі в мові неблагопристойного слова і ображався завжди, коли в словах інших бачив відсутність належної пошани