Читати книгу - "Гобіт, або Туди і звідти"

видолинки з крутосхилами, і вони з подивом бачили внизу дерева і потоки, які струменіли по глибокому дну. Перед ними виринали прірви, через які вони, здавалося, могли перестрибнути, але прірви були дуже глибокі й помережані водоспадами. Траплялися темні ущелини, через які не можна було перестрибнути, як не можна було і спуститись у них. Траплялися трясовини, і деякі з них здавалися зеленими мальовничими місцинками, де росли яскраві квіти на високих стеблах; але один нав’ючений поні, що ненароком забрів туди, вже не повернувся назад.

Між бродом і горами справді пролягала набагато розлогіша місцевість, аніж здавалося спершу. Більбо був вражений. Єдину стежку позначали білі камені, малі й великі, і деякі з них наполовину заросли мохом і вересом. Загалом же, йти цим шляхом було дуже забарною справою, навіть під проводом Ґандальфа, який нібито знав дорогу щонайкраще.

Його голова і борода похитувалися туди-сюди, коли він придивлявся до каменів, а інші посувались услід за ним, але вони, здавалось, анітрохи не наблизилися до мети своїх пошуків — і день почав хилитися до вечора. Час чаювання вже давно проминув, і йшло до того, що незабаром так само мине й час вечері. Навколо пурхали метелики, і світло стало дуже тьмяним, бо місяць іще не зійшов. Поні під Більбо почав перечіпатися через коріння і камінюччя. І ось вони наблизилися до краю крутого урвища — так несподівано, що Ґандальфів кінь мало не зісковзнув схилом донизу.

— Ось ми нарешті й прийшли! — вигукнув чарівник, і решта мандрівників зібралися довкола нього, зазираючи вниз.

Там, у глибині, вони побачили долину. До них долинув шум бурхливого потоку, що біг своїм кам’яним ложем, у повітрі витали пахощі дерев, а на схилі протилежного берега мерехтіли вогники.

Більбо назавжди запам’ятав той крутий спуск, коли вони з’їжджали в сутінках слизькою зиґзаґоподібною стежкою до таємничої долини Рівендолу. Що нижче вони спускалися, то теплішим ставало повітря, і пахощі сосон навіювали на гобіта дрімоту, так що він раз у раз клював носом, мало не випадаючи з сідла й зариваючись обличчям у гриву свого поні. Просуваючись усе нижче й нижче, вони дедалі більше підбадьорювалися. Їх обступили буки та дуби, й у присмерку мандрівники почувалися досить зручно. Трава вже майже втратила зелений колір, коли вони нарешті вибралися на широку галявину неподалік від берегів потоку.

«Гммм! Здається, запахло ельфами!» — подумав Більбо і подивився на зорі. Вони горіли яскравими блакитними вогниками. Саме тоді поміж деревами і залунав спів — чи то пісня, чи то регіт:

За чим ви в погоні,

Мета в вас яка?

Накульгують поні!

Струмує ріка!

О! дінь-ді-лі-діні,

отут у долині!

Пнетеся по віщо,

Куди ваша путь?

Десь куриться ріще,

Коржі десь печуть!

О! діль-ді-лі-діла,

долина премила,

ха-ха!

Куди же це ви — риссю,

Під дрож бороди?

Чого приплелися

Пан Торбин сюди,

І Балін, і Двалін

між хащ і прогалин

у червні?

ха-ха!

Чи бути привалу,

Чи вшитися час?

Їздці заблукали!

І захід погас!

Безглуздо тікати,

Лишитись — от свято —

І в наші співанки

Вслухатись до ранку,

безперервні,

ха-ха!

Так якісь жартівники хихотіли і співали поміж дерев; гадаю вам їхня пісенька здається дуже милою нісенітницею. Але їм це було байдуже — вони б лише ще дужче розсміялися, якби ви сказали їм про це. Звісно, то були ельфи. Невдовзі Більбо мигцем побачив їх у темряві, що ставала дедалі густішою. Він любив ельфів, хоча рідко їх зустрічав, а втім — і трохи побоювався. Ґноми не живуть із ними у злагоді. Навіть такі цілком добропорядні ґноми, як Торін і його друзі, вважають їх дурними (а так вважати — велика дурість) або ж дратуються через них. Бо деякі ельфи дражнять ґномів і глузують із них — надто з їхніх борід.

— Ну й ну! — пролунав чийсь голос. — Ні, ви лишень погляньте! Гобіт Більбо верхи на поні, мій любий! Хіба це не мило?

Потім вони завели іншої пісні — такої самої чудернацької, як та, що я записав од початку до кінця. Нарешті один високий молодий ельф вийшов із-за дерев і вклонився Ґандальфові й Торіну.

— Ласкаво просимо в долину! — промовив він.

— Дякую! — відповів Торін дещо грубувато.

Але Ґандальф уже спішився і приєднався до ельфів, весело з ними розмовляючи.

— Ви трохи збилися зі шляху, — сказав ельф, — якщо, звісно, ви прямуєте до будинку на тому березі потоку. Ми вкажемо вам правильну путь, але до мосту і через міст вам краще йти пішки. То ви збираєтеся зупинитися на часинку і поспівати з нами чи відразу рушите далі? Отам готують вечерю, — додав він, — я чую, як від багать потягає димом.

Більбо був такий утомлений, що волів би зупинитися на якийсь час. Ельфійський спів завжди варто послухати — та ще й у червні під зорями, — якщо вам подобаються такі речі. Також йому хотілося перекинутися кількома словами з цими створіннями, котрі, виявляється, знають і його ім’я, і все-все про нього, — хоча він їх ніколи раніше не бачив. Йому здалося, що їхня думка щодо його пригоди може бути цікавою. Ельфам відомо багато чого, вони навдивовижу сприйнятливі до новин і дізнаються про все, що відбувається на землі, зі швидкістю водоплину — або навіть швидше.

Та ґноми наполягали, щоби повечеряти якомога швидше і без жодних зволікань. Вони рушили далі, ведучи поні, а ельфи вивели їх на добру стежку та, зрештою — на самісінький берег потоку. Він плинув швидко і шумно, як усі гірські струмки літнього вечора, після того як сонце цілий день підтоплювало снігові вершини. На той бік вів вузький кам'яний місток без парапета — такий вузький, що ним ледве міг пройти поні; й цим містком їм треба було перейти, повільно та обережно, один по одному, кожному ведучи за вуздечку поні. Ельфи принесли на берег яскраві ліхтарики і виспівували веселу пісеньку, доки товариство перебиралося на протилежний берег.

— Не вмочіть бороди в піну, дядьку! — кричали вони до Торіна, який мало не ліз рачки. — Вона й так довга — і змочувати не треба!

— Стежте, аби Більбо не поїв усіх тістечок! — гукали вони. — Він надто огрядний, щоб пролізти в замкову шпарину!

— Цить, цить, Добрий Народе! І добраніч! — промовив до них Ґандальф, який ішов останнім. — Долини мають вуха, а деякі ельфи — надто гострі язики. Добраніч!

Урешті-решт усі вони прибули до Останнього Прихистку, заставши його двері широко відчиненими.

Дивна річ, але про все хороше, як-от