Читати книгу - "Львів самотніх сердець"

Невже Леві не перемінився? Його карі очі дивились так само сумно, як і в ті знаменні дні 1666 року, чорна родимка на лівій щоці, що обіцяла велике щастя, легке накульгування (Леві в дитинстві упав з коня, й відтоді при ходінні ледь волочив ногу). Але що він робить тут, у Львові? Чи не затіяв щось лихе? Раббі Нехемія продовжував думати про Леві, але той незабаром зник з очей і, напевно, його не помітив. Дивно, але Коен не пам’ятав, чи був Леві з Шабтаєм в день навернення, чи вимовив шахаду, або вирішив зостатися юдеєм?

Сам раббі в той час збирався від’їжджати, вважаючи, що справу зроблено, а подальша доля ізмірського авантурника його не хвилює, й, напевно, не був присутній при цьому. У кожному випадку, перемінив той віру, чи ні, але до Леві Михаеля Цві рабин ставився погано.

Невже він приїхав допомогти братові? Але чому ж я не стрічав Леві у ґетто? А, він турок і мешкає з турками на Поганці…

Стародавнім, ще з вавилонських часів, чуттям раббі Нехемія Коен здогадувався, що Леві прибув до міста не просто так і обов’язково представляє інтереси свого брата. У голові в нього стали роїтися похмурі думки. А раптом Леві вирішив, що я єдиний винуватець викриття і хоче помститися? Адже Шабтай, якби йому вдалося відмовити султана провести іспит, цілком міг би викрутитися і продовжив би сіяти єресь. А тепер — і се завдяки мені — Шабтай Цві проводить дні в Стамбулі, ходить з турками до мечеті, протираючи дірки в килимках, і якось зводить кінці з кінцями на мізерну платню султанського брамника. Після усіх почестей се, звісно, поразка…

Він же роздавав волоцюгам королівські титули, їв із золота, носив оксамити! Послав брата, щоби той якось уночі зарізав мене турецьким ятаганом!

Від цієї думки раббі Коену стало ще моторошніше, аж по спині мороз сипнув.

А Леві, проваджуваний балакучим Фатихом площею Ринок, крутив головою на всі боки, роздивляючись багацькі доми, милувався вишуканими віконними решітками. Навіть показав дулю білобрисій служниці, яка висунулась з вікна в криком «Марисько, гайда сюди, турки йдуть!», виловив з круглої чаші фонтана дрібну монетку. Він навіть не згадав про Коена, йолоп…

А Коен вже знав, що Леві тут, і наказав дружині пильно стежити, якщо біля дому стануть вештатися підозрілі незнайомці (до Стамбулу він не брав її, тому Малка не уявляла, як виглядає Леві). Трактати свої раббі переклав з кабінету, де зазвичай займався духовним розважанням й писав велику працю по Каббалі, в дальшу комірку, ключі від якої нікому не довіряв.

— Се погано, дуже погано, — шепотів Нехемія. — Леві буде мстити за брата.

Та ба! Мудрий рабин, чиї проникливість та прозорливість ставили в приклад, не міг дотямити, що Шабтай Цві зовсім не думає про помсту.

Як не намагались черниці відгородити вихованку Терезу від згубного впливу минулого, зробити з неї порядну «Ісусову наречену», що гаптує гладдю, їм не вдалося досягнути великих успіхів. Ні покарання, ні подвійне безперервне стеження не заважали їй жити по-своєму, у світі східних фантазій та надій на повернення до єврейства. Тереза так само потай залишалась юдейкою, у своїх снах літала разом з тінню вбитого погромниками вітця, рабина Меєра, над пагорбами Ізраїля, пролітала повз старі міські мури, вигукуючи слова заборонених для неї молитов.

Один сон снився їй досить часто. Ніби вона, єврейка Сара, йде по гарному східному місті, куди, здається, треба довго плисти морем, назустріч свойому нареченому. Хто він, Тереза не знала, але свати навперейми вихваляли його, кажучи, що наречений розумний і шляхетний, його родовід походить від царя Давида, і Сара буде царювати з ним у Єрусалимі. Іноді вона бачила його віддалік. Був середнього зросту, з вродливим єврейським обличчям, в зеленому тюрбані, прикрашеному павиним пером, і в халаті, розшитому також невеликими павиними перами. Наречений ввічливо кланявся їй, і Сара завмирала від щастя.

Він зі Сходу, з краю турків, шепотіло дівча, вірячи, що їй дійсно судилося відчути велике кохання до цього загадкового судженого, чиє ім’я ніхто так і не назвав їй. Якось Сарі наснилось, що наречений сам прийшов до неї і просить залишити їх на самоті. Свати і юрма фанатичних поклонників поштиво розступились перед ними, вигукуючи «малхут!»[2].

Наречений нахилився до Сари й мовив: я люблю твою душу, хоча ще не бачив твого обличчя, йди звідси якомога скоріше…

Цього разу він був у білому й тримав на руках біле тигреня в чорну смужечку, що сполохано блимало смарагдовими очищами, наче кіт у пивниці.

— Йди, йди, — причувалося Терезі, й вона завмирала від жаху. Як їй вийти звідси? У монастирі грубезні кам’яні стіни, ґрати на вікнах й висока огорожа, знизу кам’яна, а зверху наїжачена гострими піками. Якби поруч було велике місто, тоді, можливо, з кляштора було б легше вийти, розчинитись в натовпі, спалити чорну хламиду й сорочку з мітками. Але монастир стоїть посеред глухого лісу. Три дні дороги до менш-більш великого міста. Ліс кишить розбишаками — тими, хто відстав від загонів Хмельницького й вирішив сам собі добувати поживу грабунками. Дівчині, та ще босоніж, роздягнутій, не перейти цей ліс. Жахливі чутки ходять про нього. Окрім розбишак, у лісі повно привидів, дикого звіра, і