Читати книгу - "Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки"

Народні вірування відображають уявлення про перехід з одного стану до іншого через зв'язок зі смертю й воскресінням — з іншим, чужим, неосвоєним світом. Для багатьох народів таким був ліс. Ініціант долав межу між двома світами, здійснюючи обрядовий перехід…»

Лисиця приїхав на Виноградар. На проспект Георгія Гонгадзе. Тут, у будинку номер 23, і мешкав Брюховецький.

Вирахував потрібний під’їзд. Підійшов. На лавці дві бабуськи. Теревенять про відключення гарячої води. Інтонації життєрадісністю не відлунюють. В однієї на колінах невелика собачка. Золотисто-руда на голові й блакитно-сталева на тулубі. Одягнута у світлий сарафан з рожевими квіточками. Модна. «Якщо у вас є йоркширський тер’єр, ви повертаєтеся не в будинок, а ДОДОМУ», — згадалося Богданові. Коли підійшов, одразу й визвірилася. Не сподобався. Зрозуміло: не Орландо Блум. А «модниця» гарчала і гавкала так «серйозно», що Лисиця як порядна людина злякатися мусив обов’язково. Щоб не розчаровувати цього «кровожерного монстра». Що ж — злякався.

Двері з домофоном. Натиснув потрібні цифри. Після переливчастих трелей електронного консьєржа почувся старечий голос: «Хто»?

— Кореспондент газети «Презумпція» Богдан Лисиця. Ми домовлялися.

Пролунав специфічний сигнал. Клацнув замок. Двері трохи зрушили, але щирої гостинності не показали. Довелося допомогти.

На стінах ліфта прочитав інтимну характеристику якоїсь Аліни. Поглянув на химерні «наскельні» малюнки. Зрозумів усю непереборну силу генів. Отак колись печерних розписів майстер, думаючи про бентежницю чоловічого ego, теж натхненно виводив неслухняним уламком мамонтової кості милі серцю лінії. Нехитрий, але сповнений часточок душі образ. І крізь тисячу тисячоліть передав цей хист нащадку з Виноградаря, Пріорки чи Вітряних гір. Але разом, очевидно, й печерний рівень мислення. Знову мистецтво запрагло жертв…

Старий, колись коричневий, дерматин дверей налаштував порепаністю на мінор. За ними, ймовірно, не веселіше. Що ж, готовність номер один. Починаємо…

Господар відчинив одразу, як тільки Богдан торкнув пальцем чорне кружальце кнопки. Наче професійно вичікував у схованці одного-єдиного пострілу. Точного… Аякже. Мисливець. Вовчатник. Звичка.

На роль Миколи Степановича і — за сумісництвом — господаря помешкання доля обрала маленького й жвавого (як на його роки) чоловіка з повністю білою головою. Волосся після старанного боронування гребінцем слухняно й акуратного завмерло. І далі продовжувало безшелесно покоїтися в тій самій позі. Картату сорочку заправлено в тренувальні штани синього кольору, що закінчувалися сірими вовняними шкарпетками-самов'язами, вставленими в масажні капці «Puna». Ясно. Троюрідні брат «Puma». По батькові.

Вручив господареві вафельний торт «Домашнє свято». Той, видихнувши подяку, гучно почовгав на кухню. Лисиця — тихо мити руки. Опинившись у ванні з типовим радянським інтер'єром, одразу помолодшав років на двадцять. А може — й на більше. Відчув, як виріс над світом. Шкода, що лише подумки. Закріпило відчуття мило «Полуничне». Запаси ще з вісімдесятих.

Отаборилися на дивані часів серйозного старту капіталізму, коли гроші вже брали, які хотіли, а робили, як вийде (у кращому разі). Але бережливість свою службу знала добре. Ексклюзивний продукт кооперативних умільців мав ще більш-менш пристойний вигляд. Поряд стояв різьблений журнальний столик. Теж тієї епохи. Навантажили чашки з чаєм і принесену смакоту. «Журналіст» прилаштував диктофона. Далі — найважливіше. Питання одного й відповіді іншого.

«…У радянські часи за вбитого вовка давали сто карбованців — серйозні на той час гроші. На них можна було легко прожити місяць. Та ще й відкласти дещо. За шкуру лисиці платили від ста до ста п’ятдесяти. Оце підхід. А тепер що? За лисицю не платять зовсім, а за вовка — від тридцяти до сорока гривень. Хіба це гроші? Хто ж за них на сіроманця піде? От і зростає поголів’я.

…Колись раніше мисливці-вовчатники, або, як їх ще називають у народі, „вовкодави“, були кастою обраних і жили за відповідними законами. Скажімо, вони не могли свої магію, силу, знання й уміння передавати стороннім. Мусили шанобливо ставитися до вовка, їм заборонялося погано про нього думати, говорити лихі слова. Вовчатник мав володіти найдостовірнішою і найґрунтовнішою інформацією про вовків. Він повинен самостійно провести посвячувальний ритуал, пожити якийсь час недалеко від вовків, побути в безпосередньому контакті з ними, уночі посидіти біля їхнього лігва чи здобичі, навчитися розуміти вовчу мову, вміти читати їхні сліди. Мусив не боятися вовка, а зустрівшись, показати психологічну перевагу. І обов'язково мав здобути звіра. Одне слово, ти повинен продемонструвати силу, незламний і могутній дух. Тільки тоді вовк поважатиме тебе. У народі високо цінувалися мисливці, які здобули вовка (особливо ж — вовка-людожера). Їм підносили подарунки, віддавали почесті.

…У наших казках лисиця зображується хитрункою, яка легко будь-кого (особливо тупого вовка) обведе круг пальця. Але сучасні спостереження за вовчою поведінкою говорять, що він своєю хитрістю, а точніше — „розумом“, давно перевершив руду мудрагелиху. Та й виживають найхитріші з найхитріших, найспритніші з найспритніших. Ті, хто пристосовується до нових умов. Вовча спритність, розум і сміливість доходять до того, що деякі з них можуть легко зайти до села і там вполювати собі здобич.

…В основному вага дорослого вовка — 40–50 кілограмів, а довжина — 100-140 сантиметрів (без хвоста, зрозуміло). Самки зазвичай дрібніші. Хоча цей показник може досягати і 70–80 кеге. Такий розмір укупі з великими іклами й сильними щелепами роблять