Читати книгу - "Гра на багатьох барабанчиках"

— Я кохала його, — додала вона ще, і чашка легенько й чарівно дзенькнула об тарілочку.

Від несподіванки я подивилася на неї, і знову моє обличчя багато чого, мабуть, виражало, знову говорило всупереч мені самій. Вона тепло усміхнулася.

Це була банальна історія, якщо історія кохання може бути банальною. Вони обоє в мундирах хакі. Продуктові картки, ночами великі міста зникали, затемнені, з поверхні землі.

— Мені здавалося, що я без нього не зможу жити, — закінчила вона. — Він говорив з таким самим акцентом, як ти.

Так ось чому я тут була. Виходить, я мала щось спільного з Тадеушем Понятовським, пілотом, який загинув десь над Гамбургом.

Вранці я знову писала. Неохоче, через силу. Екран комп'ютера терпляче чекав на кожне речення. Хапав його, затримував, приносив мої слова. Не зморгнувши, приймав кожну обмовку, кожну помилку. Делікатно підганяв мене пульсуванням курсора. Я непомітно переносилася в минуле. Писала про саму себе, про себе ще без властивостей, без посвідчення особи, без зобов'язань, без планів, без навичок, без роздумів. Я писала про себе, занурену в неясні образи. Маленька дівчинка, яка є ледь що органами чуттів, сприйняття у неї кривулясте, вона нічого не розуміє, бачить те, що хоче побачити. Світ — це крапля, події не мають фабул ані причин, змінюють одна одну випадково або у таємничих проблисках якихось асоціацій. Комп'ютер без тіні сумніву приймав усе. Його слухняність підбадьорювала мене. Зате я мала сумніви — кому яке діло до мене, чому я вирішила, що мене варто записати з якимось моїм невиразним, незначним минулим. Чи не діються на світі важливіші речі, варті опису? Чи ж не діється завжди так, що важливішими є інші? Чи ж газети за сніданком не говорять нам про це цілком ясно, не вказують на існування загальноприйнятої ієрархії цінностей? Яке значення має якийсь вечір тридцять років тому, не помічений історією, ніде не зазначений, не записаний, якого ніхто, крім мене, не запам'ятав?

У кошику з ланчем лежав кремовий конверт, а в ньому записка від моєї господині. Вона хотіла би щось мені показати пополудні. Вона чекатиме мене о третій, я маю спуститися до їдальні. Як це по-британському, подумала я.

Вона повела мене на другий поверх до однієї з нежилих кімнат. Це була наріжна спальня з великим ліжком, прикритим мережаним накривалом. Стояли тут легкі колоніальні меблі з бамбуку, несподівано екзотичні.

Це була дитяча кімната. На бамбукових стільцях сиділи ляльки зі здивованими керамічними личками. На ліжку — два ведмедики, меланхолійні створіння з хутром, витертим від пестощів. Але вона хотіла показати мені щось інше — великий ляльковий дім. Він мав дах і комини, кільканадцять вікон, двоє дверей. Вона обережно відчинила його, як маленький театр, розсунула зовнішню передню стінку, і тепер ми побачили кількаповерхову середину дому.

Перед нами відкрилися чотири яруси. Внизу була кухня й комірчина. Умебльована в старому стилі, з великою мийкою з двома раковинами для чищення м’яса та овочів. З буфетом, ущерть заповненим фаянсовим сервізом, де десертні тарілочки були завбільшки з ніготь. На стінах висіли каструлі й сковорідки. Дерев’яний стіл видавався зношеним від постійного використання. Мітла застигла у змітанні на совочок невидимого сміття. Біля неї сиділи дві маленькі миші. До них спокійно приглядався чорний кіт.

— Фігурки зроблені з воску, — сказала вона.

У комірчині на гаках висіли великі шматки воскового м’яса, свинячі шинки, тушки кріликів. Обнадійливо виглядали на полицях закорковані пляшки. Вино? І ще маленькі бляшані шабатурки на тістечка, в’язки часнику, кошик з овочами, качани капусти, слоїки з джемом чи, може, медом.

Вище була вітальня. Стіни в ній оббиті шовковими блідо-рожевими шпалерами з делікатним візерунком. Тут були комоди з галереями виставлених на них родинних портретів, два столи, один великий, різьблений. Стільці стояли безладно, а віко піаніно чи, може, клавесина — відкрите, немов щойно закінчився вечірній концерт, і усі вийшли в сад відпочити перед вечерею. Картини на стінах кількома штрихами імітували розлогі простори. На другому столику, меншому, поставленому ближче до каміна, лежали газети, і якщо напружити зір, можна було прочитати на них заголовок: «Daily Mail», та розгорнутий альбом з фотографіями, такий справжній, що одразу хотілося обережно взяти його двома пальцями і через збільшувальне скло розпізнати обличчя людей, ув’язнених на знімках. Поряд лежали поштові листівки й ножички. І ще тут були сходи, які вели нагору до двох спалень. Одна — маленька і темна, з вузьким ліжком, шафою для одягу і трюмо, у другій стояла без руху власниця цього картонного маєтку. Стояла біля розкішного ліжка з балдахіном — невисока воскова лялечка, одягнена у вицвіле мереживне пляттячко, зі світлим розпущеним волоссям і вплетеним у нього побляклим бантом. Її пухкеньке, майже зовсім біле обличчя із сильно наведеними бровами виражало якусь думку. Я на мить замислилась над цим, але мені важко було назвати цей добре знайомий вираз. Біля її ніг лежала маленька блакитна парасолька. Капелюхи поневірялися на плюшевій канапі. На туалеті перед дзеркалом зі станіолю стояли пляшечки й слоїчки.

Над спальнями, під спадистим дахом цього фанерного дому була дитяча кімната й маленьке горище, завалене коробками від капелюхів, поламаними меблями, валізами. А в дитячій кімнаті біля дерев’яного коня на коліщатках стояв мініатюрний ляльковий будиночок, але його облаштування, ота імітація імітації, було вже таким маленьким, таким умовним, що не піддавалося сприйняттю і затирало свої обриси.

Моя господиня обережно посадила ляльку на ліжко — це був єдиний рух, який вона відважилася зробити.

— Вона мала трьох чоловіків, — сказала про неї. — Перший кудись подівся, зник, тому взяла собі другого, але той у свою чергу втратив ногу, і вона зробила його своїм садівником. Третій чоловік теж погано скінчив — почав пити й урешті-решт кинув її.

Ця історія здалася мені правдоподібною тільки тому, що вона в неї вірила.