Читати книгу - "Одного разу на Дикому Сході"

— Ти ж кажеш, що селянин? — не зрозумів Ліберман.

— Ну воно як, його мати, з селянської родини, покриткою була. Тобто завагітніла без шлюбу. Як ото живіт виріс, її батьки з хати вигнали. Ледь не під тином народжувала, по чужих хатах жила, потім захворіла та померла. Дитину чужі люди підібрали, виростили. Але казали, що батько його — офіцер, дівчину спокусив, а потім покинув. То, може, ота кров панська і не дає Чету відчути революцію? Хоча інший, навпаки, білих би не любив, бо через офіцерика якогось його мати загинула! Мститися б мусив, а він на хуторі засів. Нецікаве йому ані майбутнє світле, ані всесвітня справедливість!

— А як у полку опинився? — спитав Ліберман.

— Та як. Мобілізацію коли проводили, то всіх загрібали, хто міг рушницю тримати. Ну і його. Я сам особисто поїхав, щоб він дурниць не наробив, — пояснив Єрофеєв. Він добре пам’ятав, як все було.

Хату в полі оточили кілька десятків солдатів, які поховалися, хто за деревами, хто за сараєм, і чекали. Єрофеєв під’їхав до воріт, коня там залишив, зайшов у двір. З хати Чет вийшов, при зброї. Єрофеєву соромно було в очі товаришу дивитися, але що комполку міг зробити, коли наказ про загальну мобілізацію?

— Привіт, Чете.

— Привіт, Андрію. Чи в гості приїхав? — спитав Чет і посміхнувся. — І не сам, дивлюся.

— Не в гості, Чете, у справах. Мобілізація в нас. Забираємо тебе до армії.

— Ох, Андрію, наслужився я в армії.

— То царська була армія, а це наша, робітничо-селянська, Червона. Зовсім інша справа.

— Справа інша, а забривають, як і раніше.

— Бо свідомість низька у селян. Для них же комунізм будують, а вони ото поховалися по хатах і знати нічого не хочуть. Доводиться силою заганяти.

— Мене теж силою будеш, Андрію?

— Всіх, Чете, всіх. Дивися, в тебе ж он жінка є, хутір. Або іди служити, або станеш ворогом революції, а з такими розмова коротка, — сказав Єрофеєв.

— Лякаєш, чи що?

— Ні, не лякаю. Розповідаю, що відбувається. Солдати стоять за двором. Не підуть вони звідси доти, поки ти в армію не підеш. Або доти, поки не спалять тут все. Тобі обирати, — каже Єрофеєв і дивиться Кудись у бік.

Чет мовчить, для комполку те мовчання неприємне.

— Ти зрозумій, що просто нині момент такий. Революція у небезпеці, і нам тут не можна слабини давати. Маємо бути твердими та суворими. Поставити під штик усіх, хто гвинтівку втримати може. Щоб захищали революцію, яка заради трудящих, заради тебе і мене. Немає іншого шляху. Розумієш? — подивився Єрофеєв на Чета. Той посміхнувся криво. Ще постояли деякий час.

— Ну добре, — сказав Чет. — Як треба, то послужу. Тільки прибери солдат і хутір не чіпай.

— Добре, Чете. Молодець, правильно вирішив, — Єрофеєв наказав солдатам піти. Сам залишився чекати Чета. Того проводжала якась жіночка зі сльозами на очах.

— Так він у полку й опинився. Служив, але вперед не ліз, — продовжив Єрофеєв. — Ото все на возі їздив. Коней він любив, знався на них, а в бій не ліз. Такий же боєць був, а то так, наче візник якийсь. Не впізнавав я його. А тут оце заради чергової панночки скурився! Тьху! Як таким дурнем можна бути?

— То ти її не знаєш, — сказав Ліберман і важко зітхнув.

Сам мав що згадати. Ще у дореволюційні часи прямував він якось центральною вулицею одного волинського міста, куди прибув за завданням партійного керівництва. Був одягнений вбого, а тут назустріч компанія місцевої золотої молоді вискочила. Всі нарядні та модні. Серед них і Міра у супроводі кузена Мікі. Це компанія його товаришів, нащадків найкращих тутешніх родин. Всі сміються, жартують. Ішли до цукерні їсти тістечка та пити каву з лікером. Тут же з собору поруч виходив поліцмейстер міста, біля воріт його чекав екіпаж. Ліберман вийшов з натовпу і попрямував до поліцмейстера. Поспішав, розштовхував перехожих, наблизився, вихопив револьвер і двічі вистрелив. Поліцмейстер впав, зчинився галас. Ліберман швидко пішов геть. Зброю не ховав, то ніхто не насмілювався його зупинити. Зайшов за ріг, там з цукерні вже вискочила золота молодь, жадібна до видовищ. Міра теж. Ліберман швидко крокував і погордливо дивився на цих порожніх людей, що витрачають своє життя бозна на що замість того, щоб боротися за всесвітнє щастя і комунізм. Помітив Міру. Вона посміхнулася йому і зробила знак очима, мовляв, позаду щось відбувається. Стріляти очима навчила її одна подруга в Пітері, яка казала, що навіть з чоловіком у ліжку була. На ходу Ліберман озирнувся. Позаду нікого не було. Тим часом біленька Мірина парасолька, якої він не бачив, встряла йому між ногами. Він перечепився і з розгону гепнувся на землю. Револьвер випав з руки і поцокотів бруківкою. На Лібермана тут же кинулися, схопили, передали поліції, що якраз нагодилася.

— Вона небезпечніша за змію, — сказав Ліберман. У нього був ще один спогад. Зустрічав Міру вже у революційному Петрограді. Прийшов з групою чекістів для експропріації цінностей у одного банкіра. Коли піднімався сходами, то побачив якусь дівчину. Вона видалася знайомою.

— Стій! — кинувся до неї, вона дістала револьвер, натиснула на курок. Убила б, але осічка. Її схопили. Впізнав Міру. У саквояжі, який вона несла, виявили золото і прикраси. А банкіра знайшли сплячим. Щось підсипала йому до чарки. Тоді це видалося Ліберману смішним. — І як же дворянка стала злодійкою? — запитав він її на допиті. Міра мовчала, тільки посміхалася.