Читати книгу - "Сонячна магія"

отямився, звівся на ліктях і виявив, що стискає в руці дуже пом’яту темно-зелену хустинку. Сутінки, що раніше панували в підземному світі, розсіялися, стало значно світліше. Граф глянув угору — в стелі печери зіяв пролом, такий великий, що країв не можна було розгледіти. Тепер Погреби здавалися не печерою, а просто широкою заглибиною.

Десь тихо капала вода, поряд хтось жалібно стогнав. Сокольник огледівся. Біля нього на кам’яній підлозі лежали Мармадук і хлопець-акс. Стогнав чаклун — він лежав із заплющеними очима й далі обмацував свою потилицю. Пак Спритник поки що не рухався.

У Сокольника саднило все побите тіло, але найбільше боліло під лівим оком. Він торкнувся до того місця пальцем, охнув, понишпорив по кишенях, знайшов невеличке люстерко й глянув у нього.

— Ах ти ж! — заголосив він. Під оком розплився здоровенний синячисько. — Усю красу мені споганили!

Граф сховав люстерко й спробував підвестися, та знову охнув — давався взнаки пекучий біль у коліні. Сокольник покинув хустинку, висмикнув зі своєї ноги дерев’яну шпильку, заскреготав зубами, намагаючись зламати її, але не зміг і теж відкинув геть.

Пак Спритник досі не рухався, зате Мармадук підвів голову й кинув на графа безтямний погляд. Видно було, що чаклун погано уявляє, що сталося й де він взагалі.

Ну, принаймні акс нікуди не подівся! — пробурмотів граф. — Треба зв’язати його міцніше… — він похитав головою, знову здивовано глянув на пролом у стелі печери. Крізь цей пролом кілька хвилин тому, радісно завиваючи стартовими сиренами та вивергаючи з дюзів струмені реактивного полум’я, в невідому далеч помчав Чортів Наперсток.

— Ну якого дідька там розляглися? До чого ж нікчемна особа! — граф болісно скривився, але все-таки став навколішки. — Мені що, тягти тепер цього циркового хлопчиська на своїх благородних плечах, не призначених, між іншим, для тяжкої фізичної праці? Отже, так: щойно виберемося на поверхню, треба буде, — Сокольник почав загинати пальці, — по-перше, викликати жабура. По-друге, оголосити, що того, хто отруїв старого короля, нами знайдено й післязавтра його стратять. А ще — звеліти, аби підфарбували ешафот! По-третє… — граф знову глянув угору й помітив, що крізь пролом з піднебесного світу помітні деякі зміни: — Ого, довго ж ми тут вилежувались! Ні, ну справді навіжене дівчисько!

Мармадук нарешті всівся, погляд його став більш притомним. Він помітив акса, що лежав поряд, здригнувся й почав порпатися в своїх кишенях.

Сокольник між тим не вгавав:

— Якщо, звісно, вона досі жива… Та дарма, я маю хустку з її запахом… Буде на що нацькувати… Я негайно… — Сокольник дістав вже знайому невеличку, туго перехоплену шнурком та запечатану торбинку, — негайно спускаю Гончаків!

Мармадук тим часом відшукав потрібну річ — скляну пляшечку. Відкоркував її, підніс до носа Спритника, який саме ворухнувся. Графові здалося, що з пляшечки почала виповзати молочно-біла гадючка, й він вражено закліпав. Виявилось, що це не гадючка, а густе пасмо диму. Він втягся в ніздрі акса — той голосно зітхнув і завмер.

— Снодійна пара… — прохрипів Мармадук, ховаючи пляшечку до кишені. — Тепер хлопчисько два дні проспить і збудити його буде неможливо.

Сокольник розкрив полотняну торбинку й тут-таки злякано відкинув її подалі. Вони з чаклуном одночасно здригнулися, коли побачили, як торбинка впала на каміння, заворушилася й кілька разів підскочила, водночас роздуваючись, збільшуючись.

— От так-так! — вигукнув ошелешений Сокольник.

Одне за одним із торбинки з’явились п’ятеро приземкуватих тіл, оброслих густим бурим волоссям. Це було щось середнє між пацюками й таксами — пащі з хижими зубами, загострені на кінцях вуха, короткі хвости й дужі криві лапи.

— Які чарівні… — замилувався граф і кинув їм хустинку Кукси.

Гончаки голосно зафоркали, збилися в купу навколо неї, обнюхали, а по тому одночасно вчепилися зубами, розірвали на клапті, повернулися та стрімко помчали геть.

— М-да, побігли… — замислено промовив Сокольник. — За запахом вони точно її знайдуть?

Мармадук і далі стогнав. Нарешті, ніби й не чуючи графа, він устав, тримаючись за поперек.

— Знайдуть, неодмінно знайдуть. І розірвуть на шмаття. Її й того хлопчиська, що так засвітив мені в голову. Що робитимемо далі, графе?

— Ну-бо, підштовхніть його… — прогарчав Сокольник, хапаючи Пака Спритника за плечі.

З допомогою чаклуна він звалив акса собі на спину; згорбився під його вагою і повільно поволік ноги до сходів, що вели нагору. Мармадук, охкаючи, голосячи, без кінця хапаючись за свою побиту голову, побрів за ним.

— Не довіряю я вашим Гончакам, — сказав граф. — Це все дурниці. Ви бачили, як те дівчисько б’ється? За традицією три дні по смерті короля страти в Літоні заборонено. Значить, акса можна буде стратити лише післязавтра. А де ховати його весь цей час? Тепер, коли Погреби зруйновано, де мені його тримати, га?

— У нашому палаці є чудові темниці… — озвався чаклун.

— Який же ви дурень, Мармадуку! — поморщився граф. — Якщо вона змогла проникнути сюди, то зможе й туди пробратися. Ні, в місті його не