Читати книгу - "П’ятий номер"

– Дєда, ми куди? – спитав онук.

Сашко поклав пальця на вуста й раптом закинув голову. Над ним ріс дуб. Величезний, крислатий, темно-зелений, залитий щедрим сонцем. На грубезному стовбурі могутньо сиділа велетенська корона-шапка, густе й тверде листя тріпотіло під вітерцем, у короні просвічувалося, наче кістки, чорне гілля – дуб дихав на повні груди, покриваючи тінню й хату, й галявину перед нею; божевільний відчув, як у нього солодко завмерла душа.

– Він! – шепнув самими вустами.

– Хто він, дєда? – торсонув його за штанину онук.

– Він, він, Тольцю, – лагідно сказав Сашко. – Він!..

Зайшов у хвіртку й покрадьки підійшов до дуба. Схопився за звислу гілляку і за мить був уже на ній. Капелюх зачепився за сучка і мало не злетів, але Сашко вчасно схопився за нього рукою…

За кілька хвилин братова почула спів. Вона визирнула у вікно: на дубі сидів божевільний. Вона поралася і не зразу вийшла, а Сашко все співав і співав. Це був якийсь дивний спів, повільний, розтяжний, з високими сталевими викриками. Зрештою почав ламати гілки і скидати їх донизу. Співав і ламав гілля – щось проміжне виконував між гімном та плачем. Хитався капелюх із квіткою, босі ноги міцно спирались об гілки – божевільний аж плакав своїм натхненним співом.

Летіло долі поламане гілля, там ходив на кволих, коротких ніжках онук і серйозно збирав і складав віття на купу. Божевільний не вгавав. Братова вийшла на подвір’я, стала, приклала дашком долоню до лоба й дивилася; звіддалік поспішав із повними відрами води брат, він уже помітив божевільного і майже біг – вода рясно обливала йому штани. Онук не зважав на господиню обійстя, ходив і ходив під дубом, збираючи галуззя, – божевільний усе так само співав.

Зрештою замовк. Сів на гілляку і втер з лоба піт.

– Що це ти робиш? – спитав його брат.

Божевільний скинув капелюха й почав зморено обмахуватися.

– Дєда гілляки лама, – сказав онук, задерши до дорослих голову.

Божевільний натяг капелюха й почав швидко злазити. Зіскочив на землю й засвітив двома рядами жовтих зубів.

– Закурити даси? – спитав він.

Брат подав йому цигарку.

Божевільний запалив, сів на лавку й зморено відкинувся на спинку.

– Нащо ти це робив? – спитала братова.

Біля Сашка примостився онук, вони мовчки сиділи. Божевільний пускав угору сині колечка диму, а внук серйозно, зосереджено дивився перед собою.

– Диви, скільки дерева наламав, – озвався брат.

– Мені треба небагато, – мовив тверезо й упевнено божевільний. – Осьо обламаю гілля…

Замовк, тільки солодко затягся димом.

– І що? – спитав брат.

– Хіба не знаєш? – розважно сказав божевільний. – Вони недаремно випускають його на галявину. Теля оте – шпійон, і я доб’юся, аби його арештували…

Ганя прийшла до братової втомлена, майже хвора. З її обличчя зійшов звичайний добродушний вираз, важко опустилася на ослінця біля бузку і навіть не помітила, що виставилася на сонце. Обличчя її здавалося постарілим і зів’ялим.

– Малі діти – малий клопіт, – сказала вона. – А великі – великий.

Братова мовчки сіла на лавку.

– Приходив Андрій, – сказала Ганя. – Валька таки хоче миритися, але щоб він признав те дитя за своє. Ну, а він уперся, чого б то чуже признавати?..

– Це вже ти говорила, – сказала братова.

– Може, й говорила, – мовила Ганя, – але не говорила іншого. Щось вони там замишляють…

Ганя посунулася й таки сховалась у тінь. Оповідала уривчасто.

– Вже їх добре вивчила, – сказала. – Іду вчора – аж Горбатий. Хотіла обійти, а він аж вклонився: «Драстуйте!» Ніколи не здоровкався, а це аж розцвів. І така в нього мармиза хитра, аж олія пливе.

Ганя втомлено подивилася на братову.

– Не, це вже напевне щось замишляють, – сказала вона. – Я вже їх як облуплених знаю. Іду вчора ж, а тут Степан зі своїм моторним лісапетом. Глянув, і так йому весело зробилося, так весело, аж ошкірився…

Ганя понурилася. Сплітала й розплітала пальці, ліва повіка в неї тремтіла.