Читати книгу - "Прірва для Езопа"

Жан-Люк, хвалити долю, також кудись завіявся. Здається, на полювання до Африки чи Чікаго. Тепер я не пригадаю точніше, але, здається, до Африки. Коли мені спадає на думку Чікаго, то мабуть тому, що Аліна завжди, коли заходила мова про Жан-Люка, примовляла — він мені, як дощ у Чікаго. Через те така пара слів, як його ім'я і назва цього міста перейшли у моєму мозку до розряду стійких словосполучень. Певно ж, що він не міг полювати у Чікаго на початку серпня.

Ресторан, який розташовувався на першому поверсі і яким заправляв Жан-Люк, з нагоди його полювання (пригадав, він поїхав полювати на омарів до Австралії) закрили до понеділка, і ми упивалися спокоєм і неробством, розташувавшись на королівському Аліниному ліжку і ріжучись днями у підкидного, бо новий наш партнер виявився таки ідіотом і був незугарний освоїти бридж.

Ті кілька днів, коли я вже одужав і не потребував цілодобового догляду, Костантинопулос використав, аби посісти у замку моє місце — місце бідного хворого-любчика, зображуючи усякого разу, як він примощувався до крісла, пекельні гемороїдальні муки, торочачи при цьому про нескінчені переродження грішної душі і роблячи моїм королевам доволі незграбні, як на мене, компліменти, на кшталт: «ой, Віронько, які у вас чудові очі» або «ой, Аліночко, які у вас тендітні ніжки». Я вже наготував план, як скинути нового фаворита із трону, але тоді…

…тоді, наче сніг на голову, заявився Жан-Люк, у чоботях аж до плечей, увесь обвішаний тими вусатими омарами, і застукав мене у ліжку Аліни.

Тепер, коли я прокручую у голові події тих днів, я можу відтворити ланцюжок Костантинопулосових підступностей. Телеграму про дочасне прибуття мисливця на омарів він приховав від нас, а що телеграма була доставлена, то Фішер сам мені божився, бо того дня тільки і прийшло що три телеграми на весь округ — одна кривій Маріанні від племінника із Занзібара, друга — теж Маріанні, але тій, що минулого року мало не вчинила пожежу під час повені, не пам'ятаю вже від кого, здається від кривої Маріанни, що одна на увесь той край через якісь забобони не мала телефону і спілкувалася винятково телеграмами, отож вона, тобто крива Маріанна, сповіщала свою дальню родичку, ту Маріанну, що свого часу хотіла отримати одночасно по двом страховим полісам — за пожежу і повінь, що їхній племінник прислав телеграму із Занзібара, де він розшукав собі наречену, але не місцеву, чорношкіру, а маленьку японочку із місії «Лікарі без кордонів» чи, може «Кордони без лікарів». А третю телеграму, від Жан-Люка, Фішер привіз велосипедом до нас, вручивши її персонально Костантинопулосові, бо ми втрьох поїхали до казіно, куди мене, до речі, не пустили, бо я, як сказав той нікчема на вході, «мордою не вийшов».

Авжеж, саме так воно і було. Моя пам'ять стала за півроку ув'язнення ще більш уражаючою, вигострившись, наче дамаський клинок, темрявою і самотністю. Саме тому я так добре пам'ятаю ту огидну сцену, яку підлаштував Костантинопулос, приховавши телеграму і підпоївши мене валер'яною, так що я заснув, згорнувшись калачиком на Аліниних подушках. Аліна, трохи більш, аніж звично ковтнувши рому, яким її пригощав той-таки Костантинопулос, задрімала поруч. Віра, що на неї накочувався черговий приступ мігрені, поїхала на концерт свінгер-джазової групи, цього разу вона втрапила таки на концерт, а не на вечірку свінгер-клубу, а наш інтриган-індуїст, узявши до рук відро і щітку, порався на ґаночку — милий, непитущий і в усіх відношеннях надійний, наче євнух, друг сім'ї і безплатний прибирач.

Отак я, з легким струсом мозку, потрапив до комірчини, а мій підступний партнер по картах прирік себе у наступному народженні на ролю унітазної щітки, якщо, звісно, вірити його теорії карми, зате у даний момент тішився прихильністю Жан-Люка, Аліни і Віри, розкошуючи дармовими харчами з ресторану. Він не знав тоді, що дурна схильність до розкошів може усе зіпсувати і солодкий плід зробити гірким. Не знаю, чи задумався він над цим хоча б у той момент, як йому накинули на шию шовкову Алінину панчоху і задушили? Переконаний, що переважна частина людства так і помирає, жодного разу і не подумавши. Але я повернусь до подальшого переказу трохи пізніше, бо на мене у цій камері смертників знову накочує страх і туга.

«Мені стало ясно, що людину, яку самотньо ув'язнили і відібрали можливість займатися будь-якою справою, котра сидить у напівтемному приміщенні і не може бачити частіше одного разу на день того, хто приносить йому їсти, і навіть не може ходити, випрямившись на весь зріст, ця людина є найнещаснішою із смертних. Вона згодна навіть потрапити до пекла, якщо у нього вірить, аби лише опинитися серед людей.»

Віддаю належне автору цих рядків. Бідолаха знав, що таке самітність, непевність майбутнього і мука чекання на вирок за сподіяні чи несподіяні злочини. Я, правда, не можу дорікнути на висоту стелі, бо хоча вона і не дуже висока, та і я не аби-який велет (метр двадцять у фуражці, за висловом Юргена), я не можу дорікнути і на півтемряву, навпаки, я мрію про неї, як спраглий у пустелі мріє про ковток «коли», доведений до нестями спекою і фата-морганою реклами солоних оселедців пряного посолу, я не побиваюся і через те, що не можу зайнятися якою-небудь справою, бо єдине, чим я завжди займався, — то була філософія, тож самотність мені теж не дошкуляє, і я вже, поготів, не мрію, на кшалт того небораки, із радістю стрінути убивцю, навіженого, смердючого старця або ведмедя, але в одному я поділяю його думку — якщо ув'язнений схильний до красного письма, то горе його стає значно меншим.

І то є єдина