Читати книгу - "Янголятко в кутих черевиках. Книга друга"

Нарешті один із них розстебнув блискавку на дверях намету й сказав:

— Нумо дізнаємося.

— Спробуємо дізнатися.

Коли вранці я прокинулася, вони стояли, виквецяні глиною, та посміхалися до мене:

— Ходімо.

Вони привели мене на околицю міста.

— Ось.

Ми стояли перед кам’яним монолітом із безліччю знаків.

— Оцей знак читається «ми».

— А цей «змушені — відсутність вибору; нас примусили; поставили перед необхідністю».

— А оце — «але».

— А цей знак означає «ніколи».

«Нас примушують піти. Але ми ніколи на здамося. Нас ніхто не переможе. І хай не тішить вас те, що ми відступили».

А трішки нижче:

«Так, наш Великий Цар, який володарював три тисячі літ, пішов. Але він прийде знову. І ми повернемося разом із ним».

— Дякую, — мовила я і вийшла на дорогу.

— Бувай.

— Цей знак читається «ненависть».

— Цей — «невідомість».

— А цей «так визначено».

Цілком достатньо, щоб, перейшовши третину всесвіту, самотужки прочитати наступний напис:

«Тут буде наша нова оселя, й лихо спіткає того, хто зазіхає на…».

Але той, хто вирізьбив це на камені, не встиг дописати, уражений сталевою стрілою.

Тут було безліч стріл.

Тут було багато забитих Людино-Пацюків, порубаних щитів та поламаних списів.

Я стояла край рівнини, вкритої тілами. Лускаті обладунки Людино-Пацюків, лискучі панцери Підземних Рицарів.

Я присіла й доторкнулася до рани. Кров іще не скипілася. Шерехате рукав’я меча було тепле.

Повернутись і знайти Підземних Рицарів? Увійти до їхніх чертогів і стати на коліна перед троном їхнього Короля?

Незважаючи на двох величезних вовків, що стережуть його трон.

— Я потребую допомоги.

— З тобою підуть п’ятдесят воїнів.

Вони воювали за свій підземний рай.

Гинучи зі зброєю в руках, вони сподівалися знайти тут спокій. Але прийшли Людино-Пацюки…

— Ми допоможемо тобі, — скаже мені їхній Король.

П’ятдесят закутих у блискучі панцери воїнів вирушили в дорогу разом зі мною та презирливо посміхнулися, коли минали стелу із написом:

«Тут буде наша нова оселя…» і сказали мені, коли нас оточили зграї Людино-Пацюків:

— Тримайся за нами.

Ненависть і люте сичання. Тисячі напружених тятивою стріл.

Ненависть, лють і жадоба нищити.

Але я могла б зіткнутися з ними й без допомоги Підземних Рицарів, коли прочитала:

«І лихо спіткає того, хто зазіхне на нашу нову оселю» та коли ступила на вулицю їхнього Нового Міста.

І коли підійшла до їхніх нових будинків, зведених із нерівних уламків сталактитів.

Зустрічатися б із найлютішим з усіх ворогів:

— Шшшшхххххх!!! — величезні пацюки, що пересуваються на двох ногах.

Вони мчать до мене зусібіч.

Стріляти по них, ледь встигаючи міняти обійми. Убивати їх, знаючи, що патронів мені все одно забракне. І тоді…

— Ото й по всьому, — скаже Вітчим. — Обійшлося навіть без оживлених тобою мертвяків.

— Та невже? — здивується Мачуха. — Вітаю.

Я могла б просто не дістатися до них, потрапивши в нескінченний коридор, не мала б сили пройти повз риштаки обабіч.

Руки, що звідусіль тягнуться до мене:

— Урятуй мене!

— Допоможи мені!