Читати книгу - "Пам’ять крові"

Після сніданку батько наказав Ларкові запрягати коней, бо напослідок ще мав переговорити з кумом.

Помагати Ларкові напросилась і Анна.

Спостерігаючи, як той напуває спраглих після вівса коней підігрітою водою, дівчина тихо мовила:

– Я вчора не все тобі доказала про Тараса і про те, звідки я все знаю…

Ларко поставив відро і стривожено глянув на Анну.

– Ти ж знаєш, що можеш покластися на мене.

– Знаю.

Вона ще деякий час помовчала, а за тим почала, виважуючи кожне слово:

– Тарас уже давно в ОУН – організації українських націоналістів. І за поляків, і зараз вони борються за створення незалежної української держави. Мій тато з ними з самого початку.

Анна гордо підвела підборіддя, у її погляді була якась непохитна рішучість.

– Я тоже вже допомагала їм, хоча тато каже, що я ще замала для такої справи.

– А я… – схвильовано запитав Ларко, – мене можуть узяти в ту ОУН? Мені вже ж шістнадцять було на Покрову.

– Не знаю, – всміхнулась Анна, дивлячись на Ларка з неприхованою ніжністю. – А ти готовий боротись за нашу землю?

– Певно, – рішуче мовив Ларко. – І за землю, й за свою родину, і за тебе, Ганнусю…

– Тільки ти нікому про це не розповідай, – взяла його за руку дівчина. – Хай то буде ще одна наша таємниця.

Вона ніби трохи зніяковіла, проте сказала твердо:

– Дивись, Левонкові про совєтів нічого поганого не говори. На Тараса совєтам поляки донесли, його сусіди. Обіцяєш?

– Обіцяю.

Ларко злегка доторкнувся пальцями до щоки Анни.

– Яка ти гарна, Ганнусю. І сильна.

Надворі почувся скрип дверей, залунали чоловічі голоси. Потрібно було виводити коней.

Навесні у Стежиничі прибув директор семирічної школи, яка мала тут відкритися вже цього року. Приміщеннями для майбутньої школи стали два цегляні будинки місцевих заможних господарів, яких разом із сім’ями вивезли до Сибіру. Їх мали підремонтувати, завезти в класи парти і шкільні дошки. Усім цим разом із набором учнів та вчителів і повинен був зайнятись новопризначений директор.

Звали директора Василь Мутько. Був він, як розповідала односельцям баба Уляна, у якої тимчасово проживав директор школи, родом з-під колишнього Єлисаветграда і поводився по- людськи. Оскільки саме в Єлисаветград на початку минулої війни евакуйовувала царська влада жителів Володимирського повіту, то стежиничівці старшого покоління знали про ті краї. Тож сприйняли директора школи майже як земляка. До того ж і розмовляв він українською, а не як більшість совєцького начальства російською мовою.

Набір учнів до школи Василь Мутько розпочав зі Стежинич, а вже за місяць почав навідуватись і до навколишніх хуторів. Селяни схвально відгукувались про директора чужинця, який не набирав майбутніх учнів лише за списками сільської ради, а й волів сам ходити по хатах і знайомитися з дітьми та їхніми батьками.

Після Великодня директор Стежиничівської семирічки завітав і на хутір Війтова Воля. Був квітень, хуторяни вже почали обсіватись, тому Мутькові не раз доводилось додатково бити ноги, аби знайти господарів аж на полях. До обійстя Ткачуків, яке було на іншому від Стежинич боці хутора, він добрався далеко по обіді, коли Віктор уже повернувся з поля. На подвір’ї на той час була тільки найстарша донька Ткачуків Надія, яка саме вийшла, щоб нагодувати домашню птицю. Надії вже виповнилось вісімнадцять, лицем, поставою та тонким станом вона була схожа на свою маму, котру в молодості всі вважали першою красунею на хуторі.

Насипаючи курям, які обступили її з усіх боків, зерно, Надія і не помітила, як до воріт підійшов високий молодий чоловік у чорному пальті й такого самого кольору капелюсі.

– Доброго здоров’я, – почула дівчина за спиною чийсь гучний голос, і від несподіванки здригнулась, випустивши з рук миску із зерном.

Надія похапцем нагнулась за мискою, водночас повернувши голову до воріт. Біля них стояв високий темноокий красень і, приязно усміхаючись, дивився на неї. Його пильний і захоплений погляд наче обволікав дівчину якоюсь приємною теплою хвилею.

Не в змозі вимовити й слова, Надія стояла посеред птиці з мискою в руці і, мов зачарована, дивилась на незнайомця. Раптом її погляд упав на взуття чоловіка, і дівчина залилась сміхом. На черевиках, у які той був взутий, красувались заляпані багнюкою глибокі чорні калоші.

– Чим я вас так розсмішив? –