Читати книгу - "Королівська дорога"

Клод повернувся в каюту. Цей задум, який він виношував, ні з ким не поділившись, відрізав його від навколишнього світу і поставив у становище божевільного чи сліпого; він жив у власному світі, де при найменшому напруженні уяви оживали джунглі й пам’ятки, які жахали, ніби велетенські звірі… Присутність Перкена вивела його з цього стану, але він знову й знову поринав у свою набридливу отруту — знову брався гортати помічені сторінки: «РІЗЬБЛЕННЯ ДУЖЕ ПО-ПСУТЕ ПОСТІЙНОЮ ВОЛОГОЮ І ПРОЛИВНИМИ ДОЩАМИ… СКЛЕПІННЯ ПОВНІСТЮ ОБВАЛЕНЕ… НЕ ВИКЛИКАЄ СУМНІВУ, ЩО В ЦЬОМУ МАЙЖЕ БЕЗЛЮДНОМУ РАЙОНІ, ДЕ БЛУКАЮТЬ СТАДА СЛОНІВ І ДИКИХ БУЙВОЛІВ, БУДУТЬ ЗНАЙДЕНІ ПАМ'ЯТКИ… ВСЕРЕДИНІ ГАЛЕРЕЇ ЗАХАРАЩЕНІ БЛОКАМИ З ПІСКОВИКА, З ЯКИХ ВОНИ БУЛИ ЗРОБЛЕНІ; ТАКИЙ СТАН МОЖНА ПОЯСНИТИ, СКОРІШЕ ВСЬОГО, ВИКОРИСТАННЯМ ПРИ БУДІВНИЦТВІ ДЕРЕВА… ВИСОЧЕННІ ДЕРЕВА, ЯКІ ПРОРОСЛИ НА ТИХ РУЇНАХ, ХОВАЮТЬ ОД ЛЮДСЬКОГО ОКА НАВІТЬ СТІНИ, ОПОВИВШИ ЇХ, МОВ ЛАНЦЮГАМИ, СВОЇМ ВУЗЛУВАТИМ КОРІННЯМ… МАЙЖЕ БЕЗЛЮДНА КРАЇНА…» Що саме стане йому в пригоді? Коли почувся гуркіт машин, він спробував сконцентрувати свою увагу на двох словах: «Інститут Франції. Інститут Франції. Інститут Франції». «Я добре знаю тих людей, — казав Перкен. — Ви — чужинець для них». Безперечно. Він буде обережний. Зрештою, Клод знав: люди відчувають тих, хто відкидає усталені норми, а безбожник, утративши віру, викликає відразу. Все своє життя дід прагнув, щоб він це збагнув. Люди не мали такої міцної зброї, як дід.

Вивільнитись від цього життя, сповненого мрій та сподівань, чим скоріше зійти з цього пасивного корабля!

Альбер Рамеж — директор Інституту Франції, сидячи спиною до вікна, за яким виднілися пальми та вибілена тропічними дощами зелена стіна, погладжував русяву бороду і розглядав Ваннека.

— Міністр у справах колоній поінформував нас про ваше відрядження. Вчора я був приємно здивований, коли ви самі повідомили мене по телефону про ваш приїзд. Ми, звичайно, допоможемо в міру наших можливостей. Якщо вам потрібні поради, будь ласка, звертайтесь до будь-кого з наших працівників. Отже, до справи.

Він вийшов з-за свого столу і сів біля Клода. «Початки прихильності», — подумав той. Голос директора став дружнішим:

— Радий бачити вас тут. Я дуже уважно прочитав ваші цікаві повідомлення про азіатське мистецтво, які були надруковані минулого року. І, признаюся теж, схвалив вашу теорію. Більш того — скажу відверто: ваша концепція мені скорше сподобалась, аніж переконала. І дуже зацікавила. Ваш підхід до цієї проблеми досить-таки цікавий…

— Я виклав ці ідеї, щоб… (він хотів сказати «розчистити від сміття», але передумав) без перешкод простувати до іншої ідеї, яка цікавить мене ще більше…

Рамеж запитально глянув на нього. Клод відчував, що директор хоче удати, ніби службове становище ні до чого його не зобов’язує і він зустрічає Клода як цікавого гостя. Ні, не варто йому розповідати директорові про свої наміри, бо той, ясна річ, образиться.

— Я хочу сказати, що головне мірило, яким ми оцінюємо митця, часто приховує від нас такий аспект мистецького твору, як стан цивілізації, котра оцінює його. Кажуть, що мистецтво стоїть поза часом. А мене цікавить перш за все аналіз, осмислення цих творів, взаємозв’язок людського буття та їхнього існування. Кожний витвір мистецтва в кінцевому результаті стає міфом.

Клод відчув, що не дуже чітко обгрунтовує свою думку; він прагнув вийти звідси і водночас хотів здобути прихильність заінтригованого співрозмовника. Рамеж замислився. Було чути, як одна за одною важкі краплини дощу падають у кімнату крізь розчинене вікно.

— Хоч як там є, це дуже цікаво…

— Музеї для мене — місце, де спочивають витвори минулого, що стали міфами. Вони живуть власним історичним життям, сподіваючись, що митці вдихнуть у них справжнє життя. І якщо я відчуваю їхній дотик, то лише завдяки тому, що митець уміє їх воскресити… По суті справи, одна цивілізація є замкнутою для іншої. Однак речі існують, і ми, мов сліпці, пов’язуємо з ними власні міфи.

Рамеж, уважно і зацікавлено слухаючи, продовжував усміхатися. «Він вважає мене теоретиком-аматором, — подумав Клод. — Він зблід. Безперечно, в нього хвора печінка. Він зрозумів би мене значно краще, якби збагнув, що мене привело сюди в першу чергу невтримне людське бажання боронитися від власної смерті з допомогою такої непевної вічності. От якби я сказав йому про цю болячку. Але не варто…». Клод також усміхнувся, і ця усмішка, яку Рамеж вважав проявом прихильного ставлення до нього, створила певну щиросердечну атмосферу.

— По суті, — нарешті обізвався директор, — вам бракує віри. Ось де причина… О, зберегти віру — це не так легко! Я це добре знаю… Погляньте на черепок, який лежить там під книжкою. Бачите? Нам прислали його з китайського міста Тянцзінь. Розпис виконаний, безперечно, в грецькій манері — принаймні шосте століття до нашої ери. Але на щиті зображений китайський дракон! Виходить, відносини між Європою та Азією існували з давніх-давен!.. Що ви на те скажете? Якщо вже наука доводить, що ми помилялися, то треба починати спочатку…

Клод відчув до директора прихильність, бо той говорив зі смутком. Невже ці знахідки примусили його відмовитись од наукової праці, якою він так довго займався? Клод роздивився знімки, що лежали двома купками: в одній були кхмерські статуї, в іншій — чамські. Запала мовчанка, і Клод запитав:

— Що вам подобається більше?

— А ви як гадаєте? Я всього-на-всього займаюсь археологією…

«Я вже відійшов од смаківщини і юначої наївності…» — промовляв його тон. Розгадавши цей хід, він трохи розізлився і вирішив продовжити гру.

— Давайте повернемося до ваших намірів, пане Ваннек. Отже, якщо я не помиляюся, ви хочете пройти там, де колись пролягала Королівська дорога кхмерів…

Клод ствердно кивнув