Читати книгу - "Цинкові хлопчики"

знайшла мене. Даремно шукала... Не варто було зустрічатися... «Того, кого ти кохала, і він тебе кохав — немає, — сказав я їй. — Я — інший! Ну, інший я!» Вона плакала. Приходила багато разі в. Телефонувала. Навіщо? Я — інший! Інший! (Помовчав. Заспокоївся.) Мені все-таки подобався той, перший я... Я за ним сумую... Я його згадую... «Падре, — спитав Овод у Монтанеллі, — тепер ваш Бог задоволений?»

Кому мені кинути ці слова? Як гранату...

Рядовий, артилерист

— Як я сюди потрапила? Дуже просто. Вірила всьому, що писали в газетах...

Я собі казала: «Раніше подвиги здійснювали, були здатні на саможертву, а тепер наша молодь нікчемна. І я така сама. Там війна, а я собі сукню шию, зачіску нову вигадую». Мама плакала: «Помирати буду — не прощу. Я не для того вас народжувала, щоб ховати окремо руки, ноги».

Із перших вражень? Пересилка в Кабулі. Колючий дріт, солдати з автоматами... Собаки гавкають... Самі жінки. Сотні жінок. Приходять офіцери, вибирають, котра симпатичніша, молодша. Відверто. Мене підізвав майор:

— Давай відвезу до свого батальйону, якщо тебе не бентежить моя машина.

— Яка машина?

— З-під «вантажу двісті»... — я вже знала, що «вантаж двісті» — це вбиті, це домовини.

— Домовини є?

— Зараз розвантажать.

Звичайний КамАЗ із брезентом. Труни кидали, ніби ящики з патронами. Я жахнулась. Солдати зрозуміли: «новенька». Приїхала в частину. Спека шістдесят градусів. У туалеті мух стільки, що можуть підняти тебе на крилах. Душу — немає. Вода на вагу золота. Я — єдина жінка.

За два тижні викликав комбат:

— Ти будеш зі мною жити...

Два місяці відбивалась. Одного разу мало гранату не кинула, іншого — за ніж ухопилась. Наслухалась: «Вибираєш по-вище зірками... Чаю з маслом захочеш — сама прибіжиш...» Ніколи раніше не матюкалась, а тут:

— Та вали ти звідси!

У мене мат-перемат, загрубіла. Перевели до Кабула, черговою в готель. Попервах на всіх звіром кидалась. Дивились, як на божевільну.

— Чого кидаєшся? Ми кусатись не збираємось.

А я інакше не могла, звикла захищатися. Гукне хто-небудь:

— Зайди чаю попити.

— Ти мене кличеш на чашку чаю чи на «палку» чаю?

Поки в мене не з’явився мій... Кохання? Таких слів тут не вживають. Ось знайомить він мене зі своїми друзями:

— Моя дружина.

А я йому на вухо:

— Афганська?

Їхали на бетеері... Я його собою прикрила, але, на щастя, куля — у люк. А він спиною сидів. Повернулись — написав дружині про мене. Два місяці не отримує листів із дому.

Люблю піти постріляти. Весь магазин випускаю однією чергою. Мені стає легше.

Одного «духа» сама вбила. Виїхали в гори, подихати, помилуватись. Шерех за каменем — мене наче струмом назад, і я — чергу. Першою. Підійшла подивитись: сильний, гарний чоловік лежав...

— З тобою можна в розвідку, — сказали хлопці.

Я носа задерла. Їм іще сподобалось, що я не полізла йому до сумки за речами, я взяла лише пістолет. Потім вони всю дорогу мене стерегли — раптом знудить, блювати почну. Нічого. Тіло легким раптом стало... Прийшла, відчинила холодильник і багато з’їла, так багато, що іншого разу мені б цього на тиждень вистачило. Нервовий розлад. Принесли пляшку горілки. Пила і не п’яніла. Жах не відпускав: не влучила б я, і моя мама отримала б «вантаж двісті».

Я хотіла бути на війні, але не на цій, а на Великій Вітчизняній.

Звідки бралась ненависть? Дуже просто. Убили товариша, а ти з ним був поруч, їв з одного казанка. Він тобі про подружку, про маму розповідав. І ось лежить весь обгорілий. Одразу все зрозуміло... Тут будеш стріляти, поки не збожеволієш. Ми не звикли думати про великі питання: хто це влаштував? Хто винен? Є анекдот на цю тему... У вірменського радіо запитують: що таке політика? Вірменське радіо відповідає: ви чули, як дзюрить комар? Так ось: політика — це ще тонше. Хай влада цим займається, а тут люди бачать кров і звіріють. Чуміють... Одного разу побачиш, як обгоріла шкіра згортається трубочкою... Наче тріснула капронова панчоха... І тобі стане... Жахливо, коли тварин убивають... Розстрілювали караван, він зброю віз... Людей розстріляли окремо, віслюків — окремо. Вони однаково мовчали і чекали на смерть. Поранений віслюк кричав, наче по залізу — чимось залізним. Скрипучо так...

У мене тут інше обличчя, інший голос. Можете уявити, які ми тут, якщо ми, дівчатка, сидимо і говоримо таке:

— Ну і дурень! Посварився із сержантом і пішов до «духів». Стрельнув би — і все. Крапка. Списали б на бойові втрати.

Відверта розмова... Адже багато офіцерів думали, що тут, як у Союзі: можна вдарити солдата, образити. Їх знаходили вбитими... У бою в спину вистрелять... Знайди — хто? Піди — доведи!

На заставах у горах хлопці нікого роками не бачать. Гелікоптер тричі на тиждень. Я приїхала. Підійшов лейтенант:

— Дівчино, зніміть хустку. Розпустіть волосся. — А в мене було довге волосся. — Я вже два роки тільки стрижені солдатські голови бачу.

Усі солдати висипали з траншей...

А в бою мене затулив собою один солдат. Скільки я буду жива, буду його пам’ятати, за нього свічку в церкві ставити. Він мене не знав, він це зробив лише тому, що я — жінка. Таке запам’ятовується. І де ти у звичайному житті перевіриш, чи зможе тебе затулити собою людина? Тут найкраще — ще краще, а погане — ще гірше. Обстрілюють... Це вже інший випадок... І солдат крикнув мені щось непристойне. Гидота! Щось брудне. «Будь ти проклятий!» — подумала. І його вбило, відрізало половину голови, півтулуба. На моїх очах... Мене затрусило, як від малярії. Хоча я до цього бачила великі целофанові мішки з трупами. Трупи, загорнуті у фольгу... Як... Порівняння не підберу. Я не могла би писати, шукала б і шукала слова. Пробувала б їх і пробувала на смак. Ну... як великі іграшки... Але щоб мене трусило, такого не було. А тут я не могла заспокоїтися.

Не бачила, щоб дівчата носили бойові нагороди, навіть якщо вони в них є. Одна почепила медаль «За бойові заслуги», усі сміялись — «За статеві заслуги». Тому що відомо: медаль можна отримати за ніч із комбатом... Чому сюди жінок беруть? Без них не можна обійтись... Розумієте? Деякі панове офіцери з глузду б з’їхали. А чому жінки на війну рвуться? Гроші... Хороші гроші. Купиш магнітофон, речі. Повернешся