Читати книгу - "Василинка — руда вдача"

Не допетравши, кому саме потрібна вода, Васька принесла склянку лікареві, але той кивнув у бік сіркового господаря:

— Та не мені, а отому небораці!

Василина попрямувала до приймальні, щоби віддати склянку дядькові, і той, щиро подякувавши, заповзявся розхвалювати свого песика:

— Вдача в мого Кузі — як у давньогрецького вояка! Ба ні, він справжнісінький бог! Попри невеличкий зріст, він уродливий, наче Аполлон, і грізний, як Зевс!..

Звісно, цим неймовірні звитяги та чесноти Кузі не вичерпалися, тож Василині довелося слухати і слухати дядька… аж доки операція з укорочення іклів не добігла завершення. Отоді вона збагнула, що робота ветеринара полягає не лише в лікування тварин, а й у вмінні співчувати їхнім господарям.

Невдовзі потому, як дядько з песиком пішли, гурт першокласників приніс лисенятка. Малюк був зовсім крихітний і безпорадний, тому Василині доручили годувати його теплим молочком (у Тихоненка на такі випадки зберігалася пляшечка із соскою). Це було приємно і якось… дивно!

Додому Васька поверталася щасливою. Такого цікавого й насиченого дня в неї ще ніколи не було, і вона передчувала, що це лише початок чогось великого і казкового.

Відтоді вона щодня зранку бігла до школи, ледь висиджувала нудні заняття, а тоді мов на крилах летіла до ветеринарної клініки. Увечері, переповнена новими враженнями, Васька мчала до Пра в лікарню і палко розповідала про все, що трапилося за день (щоправда, оминаючи трагічні випадки). Її оповіді виходили такими захопливими, що слухацька аудиторія швидко збільшилась, увібравши в себе всіх сусідок Дарини Миколаївни за палатою.

— Якось до нас принесли ворону з перебитим крилом, — одного вечора повідомила Василинка. — Володимир Андрійович наклав шину і помістив пташку до спеціальної клітки: мовляв, вороні потрібен лише спокій, і тоді кістки самі зростуться. А потім — ти тільки уяви, Пра! — він дозволив мені перевірити, чи видужала Клара, і відпустити її на волю!

— Яка така Клара? — не допетрала Дарина Миколаївна.

— Ну, ворона! Ми назвали її Кларою на честь тієї ворони, що вкрала кларнет! — порснула Васька, а слідом за нею і решта присутніх у палаті.

Утім, найцікавішою пригодою для Василини стало розслідування, яке сама вона назвала «Загадкою сплячого собаки». А почалося все з того, що на подвір’я ветеринарної клініки приблудився песик. Доглянутий, з лискучим пишним хутром і ошийником, він аж ніяк не був безхатченком. Проте йому чомусь заманулося піти за Ваською до приймальні, влягтися на долівку і… миттєво дати хропака!

На другий день історія повторилася. І на третій, і на четвертий… Увесь персонал лікарні, включно з Тихоненком, не міг збагнути, чому домашній собака так поводиться. Урешті-решт Василина вигадала хитру штуку. Вона написала листа: «Вельмишановний господарю собаки! Ваш пес щодня відсипається у ветеринарній клініці. Чому він не спить удома? З повагою практикантка Василина Чумак» — і причепила до сіркового ошийника.

Уже наступного дня до лікарні завітав худорлявий чолов’яга, котрий так само, як і пес, виглядав дуже втомленим.

— Чи можу я побачити Василину Чумак? — спитав він в адміністратора. Той кудись зателефонував, і за мить до приймальні вибігла маленька руденька дівчинка. — То он ти яка, практикантка? — здивовано пробурмотів гість.

Аж раптом пес, що спокійно дрімав у своєму улюбленому куточку, прокинувся і радісно помчав до гостя. Очі його виблискували, язик висолопився, а хвіст завзято метляв із боку в бік. Усміхнувшись сіркові, чоловік попестив його, а тоді пояснив Василині:

— Розумієте, в нашій родині дуже багато діточок. Шестеро… А двійко зовсім немовлята. Уявляєш, який гамір панує в нашій оселі?! Бідолашний пес просто не може заснути! Та я і сам залюбки залишився б у вас і добряче відіспався…

Отже, «на роботі» Василина почувалася невимовно щасливою. А от у школі… У школі все було геть інакше! Чим далі, тим більше чорних хмар купчилося понад Васьчиною головою, аж поки не розпочалася справжня громовиця. Одного дня директорка скликала педагогічну нараду, аби узгодити з усіма вчителями, що ученицю Чумак слід відрахувати і перевести до спецінтернату. Проте узгодити це питання ніяк не вдавалося, адже деяким викладачам «негідниця Чумак» дуже подобалася!

Першим на захист Василини став учитель фізкультури Багратіон Варламович Чхеїдзе на прізвисько Полководець — ставний волоокий грузин з видатним носом і чорним волоссям. У минулому чемпіон з метання молота, Чхеїдзе був страшенно запальним і не соромився висловлювати свою думку, але батьки та діти поважали його за добру вдачу і нетерпимість до будь-якої несправедливості.

— Я не зрозумів, чому це ми маємо виганяти дівчину, котра вміє захищати себе? — запитав він із характерним грузинським акцентом, пропікши Вафлю карими очима.

— Вона вдарила Врону по голові! У хлопчика мало не стався струс мозку! Ми не можемо терпіти таке…

— Е! Слухай! Який такий струс?! Він сьогодні гасав футбольним полем як навіжений! Здоровий і зовсім не хворий! — заперечив Полководець.

Тут до суперечки вступила вчителька праці Іраїда Василівна Добрийвечір — м’яка та доброзичлива, як і її прізвище. Вона була не тільки вчителькою, а й чудовою господинею, яка обожнювала вишивати, плести, куховарити тощо, тощо і радо навчала цьому всіх охочих. За все це учні лагідно називали її Пампушкою, і таке прізвисько їй дуже пасувало.

— Дозвольте й мені висловитися! — зажадала Пампушка, підводячись зі свого місця. — Василина — чудова учениця. На відміну від решти учнів, вона сумлінна, старанна й охайна, а головне, сповнена бажання опанувати всі різновиди жіночої роботи. Тож я не бачу ані причин, ані приводів…

— Ви, Іраїдо